У голові моїй було метушливе безладдя.

Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурні. Чого ж мститися?

І чи став би офіцер на мотоциклі встрявати у різні хлоп’ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп’ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.

Ні! Це не хлопці! А хто ж?..

І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберідзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберідзе).

Але в листі стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?

Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — тим більше.

Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, їдучи, потроху викинув по дорозі.

Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: «Чого це я сюди іду? Адже у листі сказано — о дев’ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це пошкодити спразі — хто його зна».

Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався іхати в ліс.

«Заїду в Дідівщину в крамницю, куплю льодяників фігурних», — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках — дев’ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.

Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі «Москвича» з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:

— О! Ану подерж мені отут трохи.

Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.

— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:

— Темна вода во облацех.

І усміхнувся.

Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.

Я навіть забув про фігурні льодяники на паличках, а звернув на іншу дорогу і подався назад у Васюківку.

«Може, це піп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. «Г. П. Г.» «П. Г.» — це може бути «піп Георгій» — абсолютно. А «Г.» Гаврилівна!.. Це по батькові бабу Мокрину. Мокрина Гаврилівна, її інколи так звуть — «Гаврилівна». І це вони хочуть заманити мене до лісу і… вбити. За те, що я їх з отим привидом підвів. А що! Були ж такі випадки, коли релігійні фанатики вбивали людей. Навіть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нічого б не було мені страшно. І нащо то він зрадив? От уб’ють мене, тільки тоді він пошкодує, тільки тоді зрозуміє, що це він винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пізно…»

У селі я повернув вулицею Гагаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було ні в кого на селі.

Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:

— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!

Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрібен, щоб мене вбивали. І хіба міг офіцер на мотоциклі бути заодно з попом Гогою і бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!

Я твердо вирішив нічого не боятись і о дев’ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.

Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.

РОЗДІЛ XIV
Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка

Нарешті я сів на велосипед і поїхав.

Вовчий ліс був колись дрімучий, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І хоч і без вовків, були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.