Вона однак не чула.

Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.

Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос співав пісню:

Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.

Що—не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!

Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.

Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.

А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.

Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:

— Ти чого?

— Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?

— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.

— А я сьогодні вночі на кладовищі був… — почав я.

— Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею.

— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?

І тут раптом позаду почув:

— З дівчатами б’єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.

За кілька кроків від мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!

— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.

— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев’ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?

Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає!

І ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..

Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима.

Він уже, мабуть, думає…

Та потрібна вона мені!

Та триста лєт!

— Та я ж… Я ж хотів…

— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.

— Я… я можу піти… Такі.. Але ти. . ти… — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував… От! Уперше в історії… От! А ти… ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик!

Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.

Я йшов, не помічаючи дороги.

Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.

Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в пій глуму, скільки сорому і ганьби.

Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились.

А що вийшло?

Вийшло, що він мені сказав «іди геть», як найлютішому ворогові.

І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар’яльській ущелині, реве й нуртує річка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тісі грудки їй у спідницю, як вона «дурня» мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лічу, що дев’ять разів пройшов.. А він тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть.

А день який!

То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.

А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дід Салимон завжди каже: «От погода! Ті, що вмерли, каються».

А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.

Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: «Хоч би швидше скінчився тон похорон та піти б малювати її портрет».

А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно и нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.

ІІевже це справді привиди витають тільки на кладовищі?

Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.