— І от цей катюга біжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вів далі режисер. — Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!

— Го!.. Ха! Ха!.. Ігі… Ой!.. — підхопилися ми всі разом у щирому запалі.

— О! Годиться! Молодці! Спасибі! Щоб так було під час зйомки. Домовились? Людмило Василівно! Людмило Василівно! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком). — Відновіть їм, будь ласка, їхні гулі. Та підмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці гулі…

Поки Людмила Василівна поралася біля нас, Валька шепнула мені на вухо:

— Пишайтеся! Ваші гулі увійдуть в історію мистецтва. Вони допомагають створити художній образ.

— Кінчай! — сказав я незалежно, але тільки для годиться, щоб приховати горду радість: а що ж! Через нас навігь репліку якусь нову у фільмі дають!

— Ходімо, ходімо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.

Він підвів нас до човна.

— Веслувати вмієте?

— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!

— Прекрасно! Значить, так: дівчина сяде на носі. Ти, — показав він на Будку, — отут… ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут. А ти, — сказав він Яві, — з правилом на кормі… На кормі й на носі, як бачите, вірьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. І слідкуйте, щоб човен не знесло. І ще одне — ні в якому разі не дивитися в апарат! Тільки на жандарма. Бо зіпсуєте мені кадр.

Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивіше і хвацькіше — хай бачать, як я вмію!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

— Стоп! — заволав оператор, що по той бік кладки націлявся на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я тіпнувся, черкнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як я вмію!

— Назад! — закричав —оператор. — І трошки ліворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Ні-ні, це багато. Назад. Ліворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…

Хвилин п’ять, не менше, ми отак маневрували під командою причіпливого оператора, аж поки він крикнув:

— Сто-оп! Кидайте якоря! І сидіть тихо, щоб не збити човен..

Ява на кормі, а Валька на носі скинули у воду каменюки, і човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…

— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… — почувся несподівано гучний голос режисера. Він уже, виявляється, стояв біля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як він опинився на плоту, ми так і не помітили — наче пройшов просто по воді, мов Христос.

Жандарм і дядько покидали цигарки. З берега по кладці підбіг до них юнак у береті. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче іграшкова класна дошка, і на ній крейдою написано:

«артем»
297 1

— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у береті розчепірив отой «шлагбаум» на дощечці, підніс до самісінького носа жандармового — клац!

— «Артем»… Двісті дев’яносто сьомий… Дубль перший… — крикнув юнак, дощечку під пахву і пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладці. Тоді Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здійнялися аж до неба — не те, що від мого весла! Мить — і вже з води стирчать тільки жандармові чоботи. А Артема й сліду не стало. Закипіла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очі заліпило, з носа тече, звідусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на півтора метра. Ух ти! Здорово грає.

— Та радійте ж, радійте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.

Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, підхопилися… у мене не було дзеркала, і я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви і в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуваті. Очі витріщені, роти роззявлені, перекривлені. То була, звичайно, не радість. То було казна-що.

— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.

— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрі з жандармом. Жандарм падає… Наїзд трансфокатора — ви радієте… Я ж попереджав. Зіпсували мені перший дубль. І жандармові треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.

Ми сиділи, як побиті. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадіти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в житті зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадій Райкін!

Жандарм виліз із води, посварився на нас кулаком, але без злості, усміхаючись. Ще й підморгнув. І пішов за тонваген перевдягатися.

— Нехорошо вийшло! Підвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадіємо! — зашипів з корми Ява.

— Ага, — сказав Будка.

— Нуда, — сказала Валька.

— Авжеж, — сказав я.

Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собі радість, — сидів і згадував все найкраще, найрадісніше, що було в моєму житті: і як мені нові футбольні бутси купили, і як я найбільшого на баштані кавуна вкрав, і як мій ворог відмінник Карафолька двійку з фізкультури схопив… Я спіймав на собі Явин погляд. Він дивився на мене з уїдливою посмішкою. Я знаю, що він згадує! Він згадує, як я, стрибаючи при всіх з верби у воду, зачепився трусами за гілку, розпанахав труси і летів у воду голий… Ну добре, хай згадує, мені для мистецтва не жаль! Аби тільки зйомку не зривав!