— Ну… ну, правда, — зітхнув Ромка.

— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.

— Чарівні окуляри подарую! Кожному!

У мене аж дух перехопило:

— Серйозно?!

— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!

— Куди? — прохопився Ромка.

— Не закудикуй!

І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:

— Будь ласка!

— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.

— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.

— Ну… раніше ж були світлими, — сказав я.

— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! — сердито мовила двірничка.

Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.

— Їжачку! Ти щось бачиш? — спитав Ромка.

— Нічогісінько! А ти? — спитав я.

— І я! Абсолютно! — сказав Ромка.

— Ото, щоб не були такими розумними! — почувся голос Ядвіги Станіславівни. — Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!

Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух — видно, вона пішла з підвалу.

Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.

— Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! — вигукнув Ромка.

— І я! — сказав я. — Давай навпомацки вибиратися з підвалу!

— Давай! — сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:

— Слухай, я не можу намацати дверей!

— І я!

— Давай мацати стіни — я ліворуч, ти праворуч! — сказав Ромка.

Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…

— Тю! — сказав я. — Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!

— Цить! — раптом тихо сказав Ромка. — Я чую за стіною якісь голоси!

Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого — якесь нерозбірливе харамаркання.

— Ти щось чуєш? — пошепки спитав я Ромку.

— Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! — гарячково зашепотів Ромка. — Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!

У мене похололо в животі.

— Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? — намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:

— Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..

— Я вже й сам про це подумав! — теж зітхнув Ромка. — Якби я знав! Каюсь!

І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.

— Ху-у! Слава Богу! — полегшено зітхнув Ромка. — Ну й пригода!

Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.

Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п’ятій, пригоді.

ПРИГОДА П’ЯТА
Суд у цирку.

У нашому класі з’явився новачок — Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім’я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки — все було у рудому ластовинні.

Ромка як побачив Рудика — аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.

— Оце персонаж! Ха-ха-ха! — зареготав Ромка. — Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин… Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..

Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто — наче його й не було… Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям — сам же рудий… А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:

— Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..

Я намагався його вгамувати:

— Перестань, Ромко! Перестань!

Але він не вгавав:

— Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!

До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого — не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати… На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить…