— Ну я ж сказав — не наполягаю я на провалюванні обов’язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.

— Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!

— От ти ж, їй-богу! — спересердя махнув рукою Ромка. — Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!

Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, — хіба міг я йому відмовити?..

— Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай — роби собі небезпеку! — вже весело сказав Ромка.

— Ну й задав ти мені задачу! — почухав я потилицю.

— Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш — мороз! Ще й вітер. Давай! — І Ромка побіг до скверика.

А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти — неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив… Ризиковано. А як дуже заб’юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у під’їзді з’їжджав, упав, голову розквасив — довелося «швидку» викликати… Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали — вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться — дуба ж врізати можу… Ні! Треба щось інше придумувати… І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев’ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку — санчата, лижви, взимку — літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає…

«О! — подумав я. — Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу — наче ходити не можу. Тільки не дуже — не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! — тенькнуло у мене в животі. — Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору — так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, — я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати… І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!
Щастя, радості бажаю!
Всіх вітаю, всіх віншую
І щастинки-золотинки,
Щастя-радості хвилинки
Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені — там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів… Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками — звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно — Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев’яній рамі. А на піддзеркальнику — маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно — не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі… Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники… А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи… Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся: