Як бачимо з наведеного уривка, зумисне нами переложеного до словечка 3, д. Пипін має погляд на виникання й повстання українства правдивий і симпатизує йому, стаючи супроти репресалій, які з доброго дива то від недомислу, то через зумисне цькування катковців та слов’янофілів впали на нього важким каменем. Такий погляд д. Пипіна не раз виявляв у "Вестнику Европы", як, наприклад, в статті "Малорусско-галицкие отношения" ("Вестник Европ ы ", 1881 р., кн. 1), "К спорам об украинофильстве" ("Вестн. Евр. ", 1882 р., кн. 5), "Волга и Киев" ("Вестн. Евр", 1885 р., кн. 6).

І справді джерело українства має зв’язок з національним і народницьким рухом у слов’янщині та деяких краях сучасної Європи і навіть у найновіші часи в самій Росії. Сей рух наклюнувся й зародився в Європі та в слов’янщині в дуже важкі часи для Європи, з початку теперішнього віку, в ті часи, коли запанувала в Австрії система звісного Метерніха, котра пригнобила слов’ян і напосіла на них з германізацією; в ті часи, коли в Германії лютував Менцель, сей німецький Катков, через свою "Хрестову газету"; коли Берне, супротивник його обскурантних принципів, мусів утікати в Париж і звідтіль побивати його своїми "Паризькими листами". Сей рух був протестом за свободу і за вільний національний розвиток в слов’янщині. Сей рух в Європі в недавні часи став демократичний і тоді само по собі появився інтерес і до виучування масового життя, і разом з тим до оборони його людського права. На підставі принципу вільного національного та просвітнього розвитку і передавання його в маси виникла в Європі нова провансальська література в південній Франції і в іспанській провінції Катальонії та Валенсії, де живуть провансали, виникла кельтська література в Нормандії і Бретані, фламінська в Бельгії, де сі усі нові літератури були пригноблені державними мовами та літературами французькою та іспанською. Змертвілість мови Данте в сучасній Італії сталася причиною того, що почали виходити книжки на неаполітанській та венеціянській народній мові, і сі книжки на живих мовах в Італії добре йдуть у публічність, якраз вдвоє ліпше, ніж писані змертвілим книжним літературним італіянським язиком. В Німеччині язик Лютера та книжний язик Лессінґа вже постарівся і далеченько подався від народного. І там виступили письменники з живою народною мовою, з утворами на народних мовах, як наприклад Фріц Рейтер.

В 1860-их роках в самій Великоросіі була проба поновити книжну великоруську мову, засновану, як відомо, на ґрунті мертвої церковнослов’янської мови, виробленої доволі добре вченими Києво-Могилянської академії в ХVII та початку XVIII віку і цілком перейнятої російськими письменниками. Критик Бєлінський, розбираючи критично комедію Грибоєдова "Горе от ума" (1825 р. ), хвалить її доконче за те, що вона написана не книжним язиком, "котрим ніхто не говорив", котрого і знати не знав ні один народ у світі, а найбільше росіяни про нього "и слыхом не слыхали и видом не видали". (Диви в "Вестнику Еропы" статтю Пипіна "Грибоедов", 1890 р., січень, ст. 217). Одначе сей мертвий засновок все-таки ліг як ґрунт сучасної великоруської книжної мови; вже аж Карамзин, Грибоєдов, Пушкін та Крилов прищепили до неї живий народний великоруський паросток. Великоруські письменники, як Даль, Гліб Успенський, Островський, Решетников і інші, попробували примішувати до книжного язика слова чисто народні. "Отечественные записки" спротивились сій новині, списавши дві сторінки сих неологізмів і піднявши їх на сміх. Ся поновка живою щиро народною течією змертвілого, для великоруських мас незрозумілого книжного язика на тому й спинилась, хоч гр. Лев Толстой і спробував знов років три назад завести народну мову в своїй народній драмі "Власть тьмы".

Як бачимо, рух язиковий та літературний розпочався не в одній Україні, а і у Великоросіі і в Європі. В нас на Україні сей рух тільки поновився, бо він таки давненький, такий давненький, що, напр., "Перелицьована Енеїда" Котляревського, котру звичайно становлять за початок нової української літератури (1798 р. ), стає вже на Україні "литературным преданием", котре зрікає д. Пипін у нашій літературі.

Як глянув ряд у європейських державах на сей національний і літературний рух? Як він поставив себе відносно його? Романські держави: Франція, Іспанія та Бельгія, німецькі держави: Австрія та Прусія, і на сході Європи Росія – неоднаково поставили себе до сього національного руху відродження народів.

В той час, як вперше з’явився національний літературний рух в Провансі, в Парижі знайшлися шовіністи, котрі загомоніли на нього, але швидко втихомирились, примітивши, що сей напрямок не політичний, а чисто просвітній, культурний. Тепер французький ряд не вчиняє провансальському руху ніякої претичини і дає широку вольність його розвитку. Ті самі рядові відносини до каталонського провансальського руху ми бачимо і в Іспанії. Д. Мордовцев у своїх "Письмах из Италии й Испании" говорить трошки про сей рух, побувавши в Барсельоні, головному місті Катальонії, і очевидячки ставить його в паралелі з українським, назвавши в жарти іспанських провансалів катальонськими "парубками". Дописуватель журналу "Русская мысль" позаторік так само побував у Барсельоні і якраз потрапив на збір провансалів, де сі націонали, а найбільше багаті барсельонські купці, відбували раду про видання великої часописі на провансальській мові під назвищем "Саtаlаnа". І в Іспанії ряд не спиняє сього руху і не становить ніяких перечок на стежці його розвитку. І провансали недурно кажуть: Франція для нас мати, а Іспанія – сестра, і відрізнятись від них нема жодної потреби. В Бельгії так само ряд не стає на дорозі національного розвитку фламінів, хоч в Бельгії двір французький спирається на французьку половину залюдніння Бельгії і веде урядові справи французькою мовою. Фламіни завели фламінське національне товариство, котре веде свої спарви геть-то ревно і енерґічно: кожний суспільник того товариства приймає на себе обов’язок і самохітню повинність – не вживати в розмові французької мови, а вживати тільки свою – фламінську і навіть кореспонденції листів писати доконче своєю мовою. Про се у свій час писали звістки навіть по часописях, а се певний знак, що бельгійський ряд не забороняє в державі таких товариств, не чіпляється до суспільників того товариства і не засилає їх туди, де козам роги правлять…, як роблять у Росії з усякими російськими фламінами… Фламіни гаряче дбають про свою літературу, завели в Брюселі фламінський театр; вже минуло років з 15, як вони переложили Святе Письмо на фламінську мову. І їм у тому ряд зовсім не перебаранчає; нема там заборони на сі справи, як, наприклад, у нас на Україні і до сього часу заборонено видавати Святе Письмо українською мовою в перекладі Куліша і Пулюя. З таких відносин держав до відродження національностей на далекому Заході Європи ми бачимо, що в сучасній Європі тільки одно романське плем’я, як державне, вже зовсім вияснило й зчистило свій світогляд, стало зовсім по-людськи терплячим до інших національностей і занехаяло старий принцип силуючої приневільної і противовільної і через те саме протинатуральної асиміляції інших народностей.