З Х-го віку виникають уже національні літератури латинських народів на живих язиках. Поперед усього виникла література в Провансі: то була звісна поетична лірична література трубадурів. Найдавніші пам’ятники провансальського язика – се окремні фрази провансальські, що трапляються в латинських грамотах від 960 року, – чисто так, як у Нестора в церковній мові проглядають українські слова й форми, – а потім від кінця Х-го віку зістався уривок поезії з 258 віршів під заголовком "Боецій", себто про долю Боеція, замученого в Італії злим королем Теодерихом… З початку ХII-го віку вже з’явилась провансальська гарна поема "Жерар Руссільонський", – се ніби романське провансальське "Слово о полку Ігореві", тільки написане язиком провансальським.2 В Іспанії, а потім у Франції національна поезія труверів на взорець трубадурів і епос про Сіда й Карла Великого почалися на один вік пізніше: з ХII-го віку провансальські трубадури рознесли свої пісні по всій Франції, а XIV та XV віки були часом розцвіту провансальської літератури, але потім через історичні умовини, що утворили центри політичні в Парижі та Мадриді, провансальська література починає підупадати. В Парижі двір Людовика XIV в часи псевдоклясицизму став центром французької літератури і центром її розцвіту, – як в Петербурзі двір Катерини II притяг до себе письменників і утворив літературний центр, куди потяглися вже й наші українці, як Гнідич, Богданович, Гоголь, Перовський. Звісного Мольєра, що був дерижером придворного театру, Людовик XIV шанував і посадив раз з собою за стіл обідати, – так само Катерина II садовила поруч з собою в дворці поета Державіна. Поети псевдоклясики довго бренькали оди французьким королям. Псевдоклясики в Франції Корнейль та Расін вихваляли королівську власть та віру. Але в новіші останні часи зачалися інші літературні тенденції, інший літературно-народний та національний рух: тепер прокинувся Прованс, – як прокинулась і Україна.

Так-то ми повинні сказати, що д. Огоновський зовсім не на жарти й смішки ставить в паралель язики руського давнього кореня з латинськими. Треба б поставити в такій паралелі усю слов’янщину, та тільки повного припадання не вийде: частка слов’янщини – Польща, Чехія, словаки, хорвати прийняли католицьку віру від Риму, а з вірою церковний та науковий латинський язик, – вони пристали до латинської групи народів, прийнявши латинську культуру того часу, схоластичну школу з латинським язиком. Натомість одна частка латинського плем’я, молдавани чи румуни, відстали від латинського гурту народів і, прийнявши православну віру, культурно пристали до слов’янщини: вони прийняли церковний слов’янський язик, а потім і давній український язик як культурний, так що родич ясського господаря Петро Могила перейшов до Києва, вже знаючи тодішній український язик. І навіть Литва спочатку була примкнулась до давньої Руси: її перші князі були православні, а при дворі Гедеминовичів у Вільні вживався давній український книжний язик. Литовський Статут, як звісно, написаний білорусько-українським язиком. Одна тільки південна слов’янщина, Болгарія та Сербія, підходить під показану нами паралель, причому Болгарія, як тісно примкнута до Візантії, сукупно з Візантією, через свій релігійний та книжний вплив відіграла для давньої усієї Руси роль давнього Риму відносно латинських рас.

Паралель між латинськими язиками й народами та руськими, а найбільше між Провансом та Україною, між Францією та Московщиною, примітив д. А.Кирпичников в своєму творі "Средневековые литературы Западной Европы и Византии" (гл. "Всеобщая история литературы" під ред. В.Корша, вип. ХIV, стор. 380, 381). Д[обродій] Кирпичников каже: "В той час, коли на місці сьогочасного Парижу стояло кілька рибальських землянок, в Провансі Арль, Нарбонна, Бордо, Тулуза були вже густо заселеними багатими містами і блищали від римської розкоші й цивілізації (як Київ в давні часи домонгольські, – додамо ми). Римська наука на свіжому ґрунті давала більші збитки овочів, як у себе дома. Провансальські римські школи були ліпшими в світі. В Тулузі виховувались брати імператора Константина… В житії святого Мартина, написанім Сульпіцієм Севером, говориться про одного північного ґалла, котрого розпитують аквітанці-провансальці. Ґалл попереду ніж розпочати розмову, просить вибачення й каже: "Коли я подумаю, що я, ґалл, обертаюсь до вас, аквітанців, мене бере в жах, щоб моя грубувата мова не обидила вашого дуже делікатного вуха". В 1000 році один північний літописець з докором говорить про багатство та розкіш уборів дуже випещених провансальських баронів з Аквітанії, що приїжджали з молодою короля Роберта. З Північною Францією, з людьми язика oil, люди язика d A ос, барони Прованса, мали так мало спільного, як багаті сполячені пани Малоросії кінця XVI віку з московськими боярами".

Ми бачимо, сукупно з д. Кирпичниковим, не тільки паралель України та Великоросії з Провансом та Північною Францією в мові й літературі, але навіть в самій ході культурности й посуванні її з півдня на північ. Треба пригадати багатство, заможність, торгівлю й блиск старого Києва, його веселе розкішне життя, що так подобалося в ті часи чужоземцям і притягувало їх до Києва, як про се говорить Костомаров. В час боротьби Святополка з Ярославом, коли під Київ підступили новгородці, київський воєвода назвав їх з нехтуванням "хоромниками й теслями" і говорив, що присилує їх будувати для киян хороми (Историч. монографии Костомарова, т. I, стор. 79). Се був виявок й виразок не войовничий, а більше виразок запанілого чоловіка, звикшого до догідного життя. На се сибаритство, розкіш, принаду життя, ласкавість та принадність киянок показує Костомаров говорячи, що військо польського короля Болеслава Хороброго та Болеслава Сміливого, зайшовши в Київ, забуло про своїх жінок і про свої двори та господарства від розкішного сибаритського життя в старому Києві. Давній Київ був для польського війська своєю Капуою. Великий князь Ярослав I, сам звісний як письменник, написавший "Руськую Правду", повидавав заміж своїх дочок за європейських королів: одна його дочка була за французьким королем, друга за венгерським, третя за шведським. Свою сестру він видав за польського короля Казимира, а сина свого Всеволода оженив з дочкою грецького імператора Константина Палеолога. Се показує, що чутка про самого Ярослава I далеко розійшлася по Європі, далеко розійшлася чутка і про старий багатий від торгівлі Київ. Ярослав збудував багату церкву Святої Софії в Києві, прикрасивши її розкішними мозаїками та розмалювавши фресками. Давня Києво-Печерська лавра того часу була більша від теперішньої і, як показав П.Л. в своїй історії Києво-Печерської Лаври (в "Киевской старине"), була дуже багата дарами князів та бояр, котрі жертвували на неї вражаючу масу срібла та золота, та дорогих риз.