Оникій спересердя вхопив бриля, накинув на розпатлану чуприну і майнув з садка, навіть не попрощався з дідом Грицаєм.
— Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун, та й майнув! Знайдемо пасічника. Не один пасічник в нас у селі, — обізвався дід Грицай.
Дід Оникій дременув через село і пішов до одного пасічника, старого діда, та почав йому жалітись на діда Грицая.
— Не ставай за пасічника в Грицая! Чуєш? Він кепкуватиме з тебе. Це гарно вигадав старий чорт! Затуляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не просить до себе за пасічника; він і тобою затулить дірку в пасіці, — вговорював дід Оникій старого пасічника.
Зігнавши злість перед одним дідом, напищавши йому вуха, Оникій побіг на другий куток села, де жив ще один дід, що наймався за пасічника. Оникій і цьому накричав, напищав повну хату, все жалівся на діда Грицая і намовляв його не ставать в Грицая за пасічника. Вдоволивши свою гордовитість, Оникій вернувся додому та ще й накричав вуха своїй бабі лайкою.
А Грицаєві гості знов посідали на траві кругом рядка й почали полуднувать. В баби Оришки понапухали щоки. Одна щока стала більша за другу, ніс набряк і став схожий на бараболю. Зморшки на виду порозтягувались. Баба неначе помолодшала, поповнішала, а лице в неї побільшало.
— Чи ти ба! моя баба аж помолодшала, як її покусали бджоли, — жартував старий Грицай. — Яка стала повновида, неначе наша посесорша. Коли який дід забажає, щоб його баба помолодшала, то нехай веде її в пасіку та витрусить на неї здоровий улик з бджолами.
Баба Оришка тільки кліпала запухлими очима й мовчала. Грицай виніс ще одну пляшку горілки і дві четвертини сала. Чесна компанія випила горілку і з’їла сало. Одному Мотузові не йшла горілка на думку. Шкода йому було давати разом такі великі гроші, зібрані за довгий час копійка за копійкою, карбованець за карбованцем; але й синів було шкода, бо в його поля було обмаль.
«Ой, не вмре швидко цей крем’яний дід! Довго мені доведеться тягти спілку з ним, брати й засівать його поле та звозить снопи в його клуню. Ой, коли б не програти!» — думав Мотуз, поглядаючи скоса на п’яненького діда розумними, темними, допитливими очима.
— Оце ж ми, хвалить бога, випили могорич і пополуднали, а тепер, Дмитре, ходім до тебе та й заплатиш мені гроші, —задзигорив дід Грицай своїм гострим язиком.
Дмитро Мотуз глянув на п’яненького діда, подумав, помовчав, а потім сказав:
— Нехай, діду, це діло зостається назавтра. Сьогодні могоричували, а завтра будемо розплачуватись. Завтра зранку підемо до волості. Писар напише нам розписку, а я вам заплачу по тій розписці гроші, — сказав Мотуз, дуже обережний, коли діло стосувалось до грошей.
— Як завтра, то й завтра! Мені все одно: після моєї смерті матимеш моє поле, а поки ми з старою помремо, ори собі, сій своїм сіменом, жни, коси, а мені звези в тік половину хліба. Нездатний вже я до роботи, та й моя стара вже підтопталась. Випити чарку-другу то ще здужатиму, а до роботи вже я нездатний, — сказав дід Грицай.
Гості встали, подякували хазяїнам за хліб, за сіль і поплентались через садок, коливаючись на обидва боки на ході.
Другого дня вранці Мотуз зайшов до діда Грицая. Вони пішли до волості, заплатили писареві карбованця, і писар написав їм розписку. Мотуз вийняв з кишені капшук і одлічив Грицаєві триста карбованців.
Вертаючись додому, Грицай згадав про пасіку і про вчорашню пригоду в пасіці.
— Одже ж пройдеться просити Оникія, щоб став за пасічника на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впораюся коло пасіки.
Дід Грицай зайшов до Оникія і найняв його за пасічника на ціле літо. Оникій накинув свиту наопашки і почвалав за Грицаєм.
— Не піде тобі на руку пасіка, — сказав Оникій, увійшовши з Грицаєм в пасіку.
— А то чому так? До цього часу пасіка йшла мені на руку, а чому ж тепер вона не піде?
— Тим не піде, що в тебе в пасіці нема ні хреста, ні образа Зосима та Саватія. Без святого Зосима погана справа коло пасіки, — запищав дід Оникій.
Оникій взяв сокиру, знайшов під повіткою вербовуколодкуй на швидку руку зробив хреста та й закопав серед пасіки; потім попросив в баби Оришки орданської свяченої води, зв’язав з васильків кропило й покропив водою улики.
— Оце, Дороше, я виганяю з пасіки твій вчорашній горілчаний дух. Бо бджола — худоба божа, а горілка — це зело чортяче: одно до другого не стосується.
Вигнавши нечисту силу з пасіки, дід Оникій почав лаштувать старі улики для нових роїв; позносив їх до річки, повимивав чистенько й поставив сушиться на сонці.
II
Минуло років зо два. Дмитро Мотуз орав і засівав своїм насінням Грицаєве поле, звозив своїми волами на Грицаїв тік дідову частку хліба. Дід Грицай на Мотузові гроші облагодився: полагодив клуню і вшив новими куликами свою стару хату, бо покрівля на хаті була вже така стара, що дощова вода текла по стінах патьоками і лилася крізь стелю. Решту Мотузових грошей дід з бабою пропили та прогуляли до останньої копійки. Наставало літо, в Грицая щотижня неначе справляли хрестини або весілля. Баба Оришка виносила ряденце, простеляла під грушею. Бабки рядком виходили в сіней, сідали кругом рядна і все пили по чарці та балакали. Баби та молодиці внадились в Грицаєву хату, неначе в корчму. Зимою вони пили в хаті. Люде сміялись, як баби та молодиці розходились, виходячи одна за другою з сіней довгим рядком.