Другого дня дід вийшов у садок і насторочив вуха. Між вербами незабаром затріщав праник. Дід аж зрадів і почимчикував в берег. Сиклета стояла на камені й збивала полотно. Дід приступив до неї й поздоровкався.

— Чом це тебе так довго не видко було в березі? — спитав дід в Сиклети.

— Бо я цілий тиждень ходила на буряки бити риски; ще на минувшему тижні загадували на селі збивать борозни на буряках, — обізвалась Сиклета, держачи в руках праник і розставивши руки.

— Чи не найнялась би ти в мене за наймичку? Хівря вже стара, не здужає зимою на річку ходить з платтям, не здужає золійники носити до жлукта, не одзолить добре сорочок, а пере ніби сухоперки; а я люблю, щоб сорочки були добре випрані, щоб були білі, як папір. Хівря не увинеться з тим топлінням, варінням, шиттям та полоттям. Відомо, стара людина.

— Добре, діду! — обізвалась Сиклета, а в неї очі аж засяли. Вже давно в неї була думка стати в Грицая за наймичку. Вона сподівалась, що дід прийме її на службу з малим хлопцем, бо інші багатирі не приймали її на службу з хлопцем. Маючи це на думці, Сиклета задля того й занадилась в Грицаїв садок, щоб у березі прати плаття…

Сиклетин батько був дуже сім’янистий чоловік, та ще й до того небагатий. Старші його діти вже підростали, але в його було чимало й своїх дрібних дітей. З’їжа була велика: хліба було обмаль. Сиклетин батько насилу настачав хліба на свою велику сім’ю; він хотів найняти в кого-небудь Сиклету за наймичку. Сиклета розвідала про діда Грицая й почала вчащати в його город, нібито на річку. В неї вже давно була думка підлеститься до діда й найнятись в його за наймичку.

— Але мені перше треба спитать в батька та матері, — сказала Сиклета до Грицая.

— Авжеж спитай! Порадься з матір’ю та й приходь з нею. Може, й зійдемось за ціну.

— Тільки, діду, я загодя скажу, що в мене є невеличкий хлопчик. Я не знаю… як воно буде… Я хлопця не покину в батька.

— Та твоє хлоп’я небагато заважить, небагато переїсть в мене хліба, — сказав дід. — Приходь з матір’ю хоч і зараз. Я одправлю бабу Хіврю.

Сиклета попрощалась і пішла тихою ходою, похиливши голову й думу думаючи. Дід Грицай вернувся в пасіку.

— Гм… гм… — заскрипів дід Оникій, — оце чорт його й видав. Залицяється до червономордих молодиць без сорому серед дня…

— А хоч би й залицявся? Хіба старому не можна залицяться?

— Не можна!.. Ще старе луб’я й на вулицю піде вкупі з парубками. Гм, хм! — аж чмихав дід Оникій на всю пасіку.

— Чмихай, хмихай! а старе луб’я візьме та й ожениться, ще й Оникія попросить в бояри.

— Заманулось у петрівку мерзлого. Хм, хм! І вдасться ж тобі така людина! Візьме та й здуріє на старості літ. Дуже вже ти став баский, як Оришка померла.

— Скрипи, скрипи! Я був баский і замолоду, баский я й на старості літ, не такий, як ти. Як розбасуюся отут в пасіці, то й тебе вбрикну і уликипоперекидаю, — сміявся Грицай.

— Басуй, басуй, доки тебе не приборкає, — сказав Оникій, сплюнув та й замовк, насупивши брови.

— То так тобі здається, що я басую, бо ти сам вже геть-то не баский, мов стара курка. Ти вже й справді став старий та ще й недобачаєш; тобі на очі вже полуда впала, — обізвався дід Грицай.

— Бачу я добре і через полуду! Не зовсім ще я осліп, — сказав Оникій і замовк.

Надвечір Сиклета прийшла з матір’ю до Грицая. Грицай найняв Сиклету за наймичку і згодився, щоб Сиклета взяла з собою й маленького сина Петруся. Сиклета була рада, аж сміялась.

«Отепер я в діда в хаті й наймичка, й господиня. Над моєю шиєю не виснутиме хазяйка, не гарюкатиме та не гризтиме мене щогодини», — подумала Сиклета.

Другого дня Сиклета, зваривши обід, заходилась порядкувать в хаті: вимазала й вибілила хату, пошпарувала піч та припічок, помила образи, повишкрібала лави та стіл, за образи позатикала свіжі ласкавці та васильки. Робоча, жвава, метка, проворна зроду, вона поприбирала, повимивала, повичищала все чисто в хаті в одну мить. Блиснуло вечірнє сонце в віконця, хата аж засміялась.

«Ну та й проворна ж та хазяйновита оця молодиця!» — думав дід Грицай, поглядаючи скоса на Сиклету, як вона проворно та швидко вешталась по хаті коло роботи.

— Дядьку! це ви дохазяйнувались до того, що в вас в оселі нема ні собаки, ні кішки. Аж чудно якось, що надворі собака не гавкає, а в хаті кішка не нявкає. На мишей і страху нема! бігають по хаті серед дня. Достану я цуценя та кошеня. Буде Петрусеві забавка. Петрусь буде гратись з кошеням, — сказала Сиклета.

— Коли хоч, то й достань. Нехай тобі собака гавкає, а кішка нявкає, бо мені про це все байдуже.

— Дядьку! в вас у дворі свиней нема й заводу. Чом ви пак не купите зо два підсвинки? Хвалить бога, у вас є й висівки, й полова, й межисідка, а в комірці стоять і одвійки, і од’ємний: є з чого надерти дерті, буде чим годувати поросята. А к різдву можна буде виростить і вигодувати кабанця, — сказала Сиклета.

— Про мене, піди по кутку та розпитай, може, й знайдеш двоє поросят або кабанця на годівлю, — сказав дід.