— Мене? Мені байдужісінько й за писаршу, і за її братів. За мене, тату, не клопочіться, — сказала Ватя гордо. Але по її блідому видові було знать, що для неї за це було зовсім не байдуже. Нервовий тон її голосу виявком виявляв її затаєний смуток.

Батько подивився на дочку довгим допитливим поглядом. Він догадавсь, що Ватя збентежена й сумна.

Ватя випила чай і слова не промовивши. Ласкавий, щирий погляд молодого хлопця не сходив в неї з думки. В серці знов заворушилось приємне почування: одроджувалось кохання. Ватя почувала, що її пригноблене серце знов одходить, як квітка весною. Вона аж жахнулась, бо боялась, щоб та квітка кохання знов удруге не зацвіла новим цвітом. Вона вже й так багато перепечалилась.

Через тижнів зо два Ватя поїхала в гості до Антосі. Антося розказала Ваті, що вона чула новинку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді розказувала сама Леонідова мати, що Леонід думав сватать Ватю, навіть зумисне приїздив в Горобцівку, щоб побувать в о. Артемія та побачиться з Ватею, і тільки через ворогування писаря з о. Артемієм він не насміливсь заїхати з візитом до Ваті.

Ватя вернулась додому смутна, як осіння ніч.

Вона перестала говорить з батьком, все чогось ніби сердилась на матір, все чогось гомоніла, чеплялась до матері. ходила надута, бо вважала на їх як на притичину для свого щастя. І батько й мати запримітили таку зміну в Ваті.

— Ватю, чого ти ходиш така засмучена? Чом ти ні з ким не говориш ласкаво? Що це з тобою сталося? До всього чепляєшся, що я зроблю, що я заподію, що я скажу. Не можна до тебе й слова промовить, — промовила Сусана Уласівна до дочки.

— Ат! дайте мені, мамо, спокій! — знехотя обзивалась Ватя і все одходила од матері, неначе втікала од неї.

Згодом до Сусани Уласівни дійшла чутка про те, що Леоніда Семеновича одбило од Ваті завзятуще ворогування писаря та о. Артемія. Сусана Уласівна догадалась, чого сердиться Ватя й ніби цурається батька. Мати почала змовчувать дочці: їй стало шкода дочки.

Настала осінь. Почалась негода. В старому домі о. Артемія завсігди ніби був вечір. Старий садок кидав сумний сутінок на вікна. Небо то ніби плакало тихими дрібними слізьми, то цілі дні ніби ливцем лило сльози. Дощ хлюпав в вікна, і мокрі вікна ніби хлипали од гірких сліз. Ватя ходила по просторних сумних кімнатах і страшенно нудила світом. Вона брала книжку, хотіла читати — книжка випадала з рук; сідала вона за п’яніно, і весела музика ніби дратувала її, а жалібні мелодії допроваджували до сліз.

«Розбите моє живоття! Не бачу я й просвітку в дальшому моєму житті. Сидіти в цих сумних покоях і ждать!.. І чого сподіваться? І чого я діждуся? Нема мені надії… Я живу неначе в монастирі. Через ті змагання, через те нікчемне ворогування я втратила своє щастя. Піду я в монастир, піду в черниці. Там я сховаюсь од тієї лайки, од того дурного змагання, од того злостування старих, котре запагубило моє щастя. Там я знайду спокій, сховаюсь од лихих людей».

Ватя задумалась, ходячи по порожній світлиці; її сумні думи ставали ще сумніші. Вона пригадала, як колись ще малою дівчиною їздила з матір’ю в Лебединський панянський монастир, як вони заходили в келію до старої черниці, материної родички. Келійка старої черниці ясно увиджувалась їй, неначе вона тепер ненароком заглянула в неї: келійка невеличка, світла; в келійці чепурно й гарно, як у віночку. Тихо, привітно й пахучо. Під вікнами в квітнику багацько квіток та зеленого зілля.

На Ватю ніби повівало духом пахощів з тієї келійки, пахло васильками та левкоями, дихало спокоєм.

«Там я знайду спокій в молитві, нікого знати не хочу, нікого й бачить не буду, од усіх одкаснусь!» — думала Ватя, ходячи по світлиці.

За вечірнім чаєм Ватя сказала батькові й матері, що хоче їхать в Лебединський монастир і постригтись в черниці. Батько осміхнувся. Мати насупила брови й задумалась.

— Та то, Ватю, в тебе нерви розходились, розторсались! — обізвався батько. — І де оце молоде покоління понабиралось отієї модної нервовості? Чи воно повишукувало її в книжках чи в лексиконах? От ми, то й не знали про якісь там нерви.

Ватя супилась і мовчала. Цілу пилипівку вона все думала та марила про монастирський спокій, про тиху келію.

На різдво приїхала до неї в гості Антося з сестрами. Гостювали панни цілий день, ще й заночували. Антося недавно була в Києві, була в театрі, бачила оперу «Аіда». Цілий вечір в неї тільки було й розмови, що за оперу. Ватя трохи розважила себе, але монастирські сумні думки все-таки не виходили в неї з голови.

Після од’їзду Антосі й її сестер, ввечері Ватя все думала за монастир, лежачи в постелі. Вона уявляла собі, як вона стане черничкою, як вона в останній раз попрощається з матір’ю і піде на постриг, як на неї надінуть клобук… І чогось її легка мрія одразу перелетіла в інше місце. Ясний поетичний світ повного місяця лився в вікно. Перед нею блиснула картина, неначе освічена бенгальським світлом. Блиснула сцена в опері, сцена з «Аїди»: майнули високі пальми, піраміди, майнув артист — герой в військовій зброї, пишний і сміливий, з повними малиновими устами; потім майнула сцена в храмі, в підземній печері під храмом, в котрій жерці закладають камінням героя й героїню на смерть, страшну, голодну.