Служба божа скінчилась. Народ рушив з церкви. Сусана Уласівна з Ватею вийшли в ліві двері, вчительша — в праві, а побідна писарша гордо підняла голову, попростувала через усю церкву й через бабинець вийшла просто в великі двері. Леонід Семенович поплентавсь слідком за нею.

«Ну, та й помилився ж я, що пішов до церкви з сестрою! Це через неї мені не поклонилась Сусана Уласівна, через неї гордо кивнула головою Ватя. Якби я був пішов до церкви сам, може б, діло вийшло корисніше задля мене; може б, вони й поклонились мені, а я після служби провів би їх трохи; може б, вони подобрішали, розговорились зо мною, а потім запросили б до себе на чай. Це вони одхилились од упертої та завзятущої сестри», — думав Леонід Семенович, простуючи через цвинтар.

Він розсердився на сестру й почав підіймать її на сміх та дражниться з нею.

— Сьогодні бачив я в церкві три панії, — почав Леонід Семенович, — вони усі чогось були червоні, неначе аж пашіли вогнем, мов залізка, витягнуті з жару. Якби хто об котрусь з їх тернув сірничком, те й сірник зайнявся б.

— За яких дам це ти верзеш? Це, певно, про тих червономордих шляхтянок з бровара, що стояли позад нас. Але я не примітила, щоб вони горіли, — обізвалась Феся.

— Які там шляхтянки? Чого пак було горіть тим овечатам? — сказав Леонід Семенович.

— Це. може, ти говориш проти Сусани Уласівни, вчи-тельші та й про Ватю?

— Яку там Ватю! Ватя при тих паніях безвинна ягниця…

— То це ти, мабуть, говориш про мене? Хіба ж я горіла в церкві?

— Атож! Хіба ж ні? — сказав Леонід Семенович.

— А мені чого горіть? Стояла та молилась богу, та й не думала горіть.

— Її-богу, я вже хотів витягти з кишені сірники та здалеки приставить до вчительші! Вже був і руку встромив у кишеню, та тільки побоявся наробить пожежі, — жартував Леонід Семенович.

— Оце, може, й правда! Ця здатна запалить собою сірники й на верству од себе, та ще й проти вітру! — обізвалась Феодосія.

Леонід Семенович вловив очима постать Ватину, котра манячіла малиновою плямою між густим натовпом молодиць та дівчат, між квітчастими хустками, стрічками та вишиваними сорочками. Та постать манила його очі й надила душу. Ватя все одходила од його далі й далі і зникла на довгій вулиці за густими садками. Леонід Семенович почував, що Ватя одсовується од його навіки і вже ніколи не наблизиться до його. Він важко зітхнув.

«Тепер нічого я не вдію не так через себе, як через отих ворогів. Прощай навіки! Знаю, що вже більше нам не доведеться й побачиться», — подумав молодий хлопець і похнюпивсь та й зажурився.

Пообідавши в сестри, Леонід Семенович зараз-таки виїхав до батька.

— А що, сину? Чи був в о. Артемія? Чи бачив Ватю? — спитався в сина батько.

— Ат! — сказав син і тільки рукою махнув. — Ватю бачив тільки в церкві. Сусана Уласівна пройшла проз мене, й не поклонилась мені, і не глянула на мене. В Горобцівці оті вороги зачадили, здається, саме повітря. В мене аж голова запаморочилась од того чаду. Зять аж сичить од злості. Феся пиндючиться, Сусана Уласівна дметься. Цур їй, тій Горобцівці! Я туди зроду-звіку більше не поїду: може, вона запагубила мою долю й мій талан навіки.

— Шкода! — сказала мати. — А Ватині тисячки стали б тобі в пригоді.

— Ой, ще й як стали б! — обізвався батько. — Землі в нас обмаль. Треба б прикупить ще трохи поля, щоб розвести більше хазяйствечко, щоб тобі після нас можна було стать справжнім дідичем властивцем. Ти ж у мене одним один син. Помремо ми, тобі ж усе добро зостанеться, а не комусь іншому.

Леонід Семенович аж зітхнув важко. Йому заманулось і тисячок, але шкода було й Ваті, бо вона в той час ще більше надила його своїми очима та бровами.

— Невже, сину, ти не напитав там, де служиш, будлі-якої грошовитої панни? — спитала мати.

— Ой мамо! напитував я й розглядав, але тепер все панни якісь «безгрішні». А котра й є грошовита, не піде за такого, як я, бо гроші люблять гроші, — одповів син, похиливши голову.

— На Горобцівку нема ніякої надії. Поїду я оце до Антосі. Там хоч ворогами не тхне. Там мені буде легше дихати. Та вона й не без грошей таки, — сказав син перегодя.

— Їдь, сину, і до Антосі. Її батько чоловік грошовитий, — сказав батько.

І син почав вчащать до веселої Антосі і все їздив до неї в гості, доки пробував в гостях у батька.

X

Після служби божої о. Артемій прийшов додому й застав Сусану Уласівну та Ватю за столом коло самовара. Обидві вони пили чай і мовчали. В Ваті очі були ніби смутні й трохи заплакані. На виду розлилася блідота. Ватя сиділа засмучена; мати засмутилась і голову похилила.

— Сьогодні писарша була в церкві, та ще й з братом, — почав казать о. Артемій, сідаючи за стіл.

— Привела брата до церкви, певно, задля того, щоб подражниться з нами. Дивіться, мов! Був би ваш, та не буде, бо ми того не попустимо, — якось смутно обізвалась Сусана Уласівна.

— А бог з ним, з її братом! Не тільки світу, що в вікні, за вікном його ще більше. Тільки мені шкода, що вони тебе, Ватю, дурно тривожать, — сказав о. Артемій.