Так закінчив свій лист о. Артемій і, вхопивши в долоню перо, з притиском поставив точку. Перо хруснуло й квакнуло, мов розмізчена жаба. На папері зосталась чорна здорова капка з промінням навкруги. Він перебілував чорняк дуже чистенько, але на кінці таки не вдержав свого баского пера: забризкав добренько й одіслав парубком до мирового посередника.

Мировий прочитав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прислав мені о. Артемій цілий горщик приску, та ще й дуже гарячого! — подумав він. — Але треба наїхать та обревізувать горобцівську управу. Треба переглядіть книги. Щось там та є!»

Мировий не довго й гаявся: через тиждень приїхав в Горобцівку, зайшов в волосну управу й почав ревізію. Писар подав йому усі книги. В книгах було все справно записано: увесь прибуток і всі видатки були облічені добре й позаписувані. Усі бомаги були впорядковані й попричіплювані докупи до кожного діла. Мировий довго перевіряв, переглядав кожне діло, а писар стояв позаду та тільки осміхався собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об’їзд по волості; але куди він не поткнувся, скрізь вже говорили за Коцюбенка й судили його. Недобра слава скрізь пішла за його по всій околиці; бо як кажуть, «добра слава лежить, а недобра слава коней біжить».

«Шкода мені цього Коцюбенка! — думав мировий. — І

пише гарно, і писар з його дуже справний. Я знаю, що він краде й бере хабарі. Та й який же писар не краде потроху вкупі з головою? Але Коцюбенка не впіймать по книгах! В його в книгах і в бомагах є усі виправдні документи. Та ба! Доведеться таки скинуть його з місця».

Вернувшись додому, мировий написав в горобцівську волосну управу бомагу, що Коцюбенко втратив місце писаря. Це було на саму «вербу».

Вранці в вербну суботу писар достав бомагу од мирового, сидячи за ділами в управі. Прочитавши бомагу, він зблід, вхопив шапку й пішов додому. Писарші не було вдома: вона побігла за якимсь ділом до дячихи. Серед світлиці стояв вже застелений для обіду стіл. Куховарка поралась в пекарні. Писар, блідий, як смерть, з лютими очима, з розкудланим волоссям на голові, никав по світлиці од кутка до кутка тривожно, швидко, неначе вовк, запертий в клітці. Він усе хапався долонею за голову, запускав пальці в густий чуб і смикав волосся з усієї сили, неначе шукав в чубі собі поради. Але ніякої поради там він не знаходив: його писарство в горобцівській волості пропало навіки. Писар це добре знав, і його тільки брала злість на своїх нібито ворогів та неприхильників. Він був злий і на мужиків, і на Леськову жінку, і на свого батька, а більше од усього на о. Артемія.

— Це його діло! Це він вчинив мені капость! Якби не він, я вдержався б на своєму місці. Недурно ж він посилав свого наймита верхом до мирового. Він послав на мене супліку.

І писар спинивсь коло стола й луснув кулаком об стіл що було сили.

— Я ж йому цього не спущу! Полетить і він з парафії. Буду слати ніби од громади прошения за прошениям до владики, до консисторії. Десять, двадцять прошеннів пошлю, а таки його витурлю з Горобцівки! — галасував писар, бігаючи од кутка до кутка. — Я одніму в його спокій вдень, вкраду в його сон вночі. Я пошкоджу йому, щоб достать наперсного хреста. Я вирву в його з рук того хреста. Я ж тебе обчорню, обганю; станеш ти чорніший од чорної ночі перед своїми начальниками! — говорив голосно писар і показував кулак сволокові та стелі.

Писар знов в одну мить спинивсь коло стола й тріснув кулаком по столі. Тарілки, ножі й виделки загарчали, як собаки, аж підскочили.

— Постайлю дві відрі, поставлю три відрі горілки мужикам! Напою їх, а таки свого дійду! Я ж накручу на його супліку. Я ж йому підставлю стільця під ноги! Бебехне він з Горобцівки! От тоді й я зарегочусь.

І писар мстиво й голосно зареготавсь од злостування, та так чудно, неначе в стайні кінь заіржав. Він знов став коло стола, постояв трохи й знов тарахнув кулаком по столі. Кулак впав на край стола. Стіл перехилився набік. Дві тарілки брязнули об підлогу й розскочились і розбились на дріб’язки. Писар знов зареготався, неначе кінь в степу заіржав.

Перелякана куховарка заглянула в світлицю через двері, зиркнула на писаря. Його вид був лютий, страшний. Молодиця прожогом кинулась в двері, побігла до дяка, вбігла в хату, викликала писаршу в двір і сказала тихо:

— Ой, ідіть швидше додому! З Левонтієм Петровичем щось ніби сталося: бігає по світлиці, нічого не говоре, увесь позеленів, посатанів та все кулаком лупить об стіл. А тарілки впали з стола додолу та й побились на дріб’язки. Щось так неначе він, борони боже, збожеволів або здурів, вибачайте мені: не то регочеться, не то ірже по-конячій та рве на собі волосся. Ой господи! Так перелякали мене, що в мене аж в душі похололо. Коли б не посадили його в божевільню!

Прибігла писарша й сама злякалась, вглядівши зелений вид та несамовиті очі свого чоловіка.

— Що з тобою? Нащо ти тарілки побив? — спитала писарша.

— Бо мене мировий зсунув з писарства. Ти вже не писарша, я не писар. А все через того… Я ж йому!..