«І приніс чорт оту Лесчиху й мого батька! — думав писар. — Тепер піде чутка по селі, піде слава про це й по всій волості, дійде вона й до мирового посередника… запевно, через о. Артемія… Овва! А, погана справа! Люде й без того вже на мене гримають, що я їх часом штовхаю в потилицю, даю стусани в боки та поляпаси по морді. А тут на тобі ще Лесчиху та старого батька! Я-то не дуже вважаю на о. Артемія й не боюся, що він мені пошкодить, — думав Леонтій Петрович. — Але ж оце трапивсь поганий випадок. Можуть мене й справді скинуть з місця. Овва! Народ рознесе по волості, по ярмарках. І принесла ж лиха година сюди старого! І чого йому було сюди сліпцем лізти? І я його вдарив…»

Писар встав і почав никать по канцелярії. Його брови насупились; очі сумно й сердито виглядали з-під густих брів. Він заклав руки в кишені й усе ходив од кутка до кутка, а сумні думи все густіше й густіше насовувались в його голові.

Він дуже засмутився й почав швидше ходить. Тонкі дошки вгинались од його важких ступенів. І йому здалося, що під ним вгинається грунт, що він от-от незабаром провалиться з свого писарства.

«Що ж тоді мені робить, як мене проженуть з місця? Як жити? Хабарі пропали…» — думав писар, никаючи од кутка до кутка.

А нічна пізня доба, надзвичайна мертвота, тиша в канцелярії наводили на його ще більше важких дум. Темні закутки наводили на його сум. В йому розбуркалась вдача селянина, простого, непросвіченого. Темні закутки неначе лякали його; темрява ніби густішала в кутках і насовувалась на середину хати, наполягала на його.

Писар загасив лампу, вийшов надвір і прочумавсь. Холод зараз розігнав його сумні думи.

«Ет! не знати що лізе в голову!» — подумав писар, вертаючись додому.

Поки він дійшов додому, сумні думи його неначе розгубились по дорозі. Він знов почав сердиться на батька.

«І принесло ледащо старого в волость! І чого йому було треба? От і наробив мені клопоту!» — думав писар, вступаючи в свій двір.

І якби тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ладен дать йому ще одного стусана або потиличника.

Його стріла жінка, глянула на його й спитала:

— Чого це ти такий сумний, неначе в тебе на лиці нахмарило?

— Ат, одчепись! — крикнув він на жінку.

Жінка замовкла й не намагалась, і не насмілилась його більше питать.

«Певно, люде розізлили його в волості своїми позвами», — подумала писарша й більше не питала ні про що свого чоловіка; вона знала норови Леонтія Петровича: раз одрізав, то більше не чепляйсь!

Погано спалось тієї ночі Леонтію Петровичу, і все чудні та важкі сни йому снилися: все верзлось, що він ніби сидить в Богуславі на місці коло Беркового шаплика з смолою та все сьорбає дьоготь ложкою; дьоготь противний, поганий, аж пельку забивав, а він навіщось сьорбає його, неначе накупивсь. То знов йому снилось, що в його на плечах важкий лантух з піском; він несе той мішок до млина молоть і ніяк не потрапить в млин та блукав десь в пущах та нетрях.

Другого дня трохи не світом уся Горобцівка вже досвідчилась, що вчинив писар в волосній управі з Лесчихою та з своїм батьком. Лесчиха хотіла йти до батюшки жалітись на писаря, та не насмілилась. Хитра молодиця знала, що як розкаже про все вчительші, то це все одно, ніби вона розкаже самому о. Артемієві. Вона бігцем побігла до вчительші.

Лесчиха не помилилась: горобцівська газета була ніби телефонна. Вчительша аж підскочила, як почула таку цікаву новинку. Вона накинула на себе пальто, забулась навіть всунути ноги в колоші і в одних черевиках побігла до батюшки й розказала за випадок з писарем.

О. Артемій слухав і реготавсь. Сусана Уласівна й собі сміялась. Ватя, углядівши вчительшу, втекла в свою кімнату, щоб і не бачиться з нею: вона щиро зненавиділа вчительшу.

— Хі-хі-хі! — реготавсь о. Артемій, ходячи по світлиці. аж за боки брався. —Хі-хі-хі! От комедія — так комедія! Кращої й Гоголь не видумав би! Хі-хі-хі! Та як він лаяв Лесчиху? Погана морда? безхвоста сучка? Сміх, та й годі! Волосного старшини жінка — безхвоста сучка!

— Та так же лаяв, так! Казав на неї: а, ти, безхвоста сучко, куца шкапо! — говорила вчительша й, очевидячки, докладала ще більше своїх поетичних образів, щоб зробить кореспонденцію цікавішою й отрутнішою для писаря.

— Ого-го-го! — аж реготав о. Артемій. — Ой, умру од сміху! А свого батька як він лаяв: старою собакою, чи свинячим хвостом, чи як? Я щось і не попримічав усього, — питав о. Артемій.

— Лаяв і старою собакою, і свинячим хвостом, і непросипленним п’яницею, і злодієм, і старим волоцюгою, — додавала куті ще й свого меду вчительша.

— Ну, нехай старий Коцюба здоровий зносить та в краще вбереться! Гарний синок, нічого казати! Убрав батька на старість в шори, та в убори, та в наритники!

Вчительша осміхалась та аж облизувалась, неначе писаршин кіт, що вкрав та всмак наївся сала. Вона трошки посиділа, побалакала та й пішла.

— Ну вшелепався ж оце писар! Хи-хи-хи! — реготавсь на всю світлицю о. Артемій.