Це вже було опівдні. Коні під’їхали під ґанок. О. Артемій вийшов з хати, сів в екіпаж і попождав ще доброї півгодини та добре напікся на сонці, доки вийшла Сусана Уласівна, а за нею Ватя в солом’яному капелюсі, оповитому оксамитовою малиновою стрічкою, в рукавичках та в легесенькій ясній сукні.

Млин стояв на самому кінці довгого, розтягнутого понад течією села, там, де село останніми хатами доходило до Росі. Вже минули село й поїхали понад течією, обсадженою густими старими вербами. По другий бік стриміли стіною круті голі горби. Шляшок був тільки що прокладений попід горбами до нового млина. Колеса грузли в свіжій накиданій землі. Екіпаж пішов боком і трохи не перекинувся в течію. Сусана Уласівна й Ватя крикнули і вхопились руками одна за одну.

— Ой боже мій! Ще перекинемось під ці верби, їдь помаленьку! — кричала Сусана Уласівна на погонича.

Під вербами далеко валував дим. Делікатні сині пасма диму вилися, мов сині стрічки, і переплітались з густими зеленими гілками.

— Молодиці обід готують під вербами, — сказав о. Артемій, — он і дим видко.

Коні круто повернули праворуч. Гори ніби заломились гостро набік, і на невеличкому рівному клаптикові берега забілів новенький млин, ясний, ввесь ніби жовто помальований. Під вербами палало багаття. На жару стояли здорові горшки-золійники. Кругом багаття вештались і порались молодиці. Ціла юрба дітей стояла здалеки й дивилась на ту картину; друга юрба дітей купалась та хлюпалася під вербами. В чистому повітрі запахло згарятиною, важким духом вареної та печеної страви. Недавно порожній куточок став жвавий, повеселішав.

Коні підкотили екіпаж під млин. Залисніла смуга Росі, темно-синя, як небо. Надворі було так тихо, що й лист на вербах не ворушивсь. На прогалині між крутими горбами стояла важка духота.

О. Артемій зліз з екіпажа. З темних, аж чорних одчинених дверей висипались люде й стали на ґанку між двома стовпами з штучно повироблюваними мережками вгорі. Лесько, зачесаний, чепурний, в синьому суконному жупані, підперезаний зеленим поясом, перший підступив за благословенням до батюшки; за ним прийшов дід Яків, а далі приступили спільники Марченки. За ними вийшов майстер, що ставив млин, високий, сухорлявий, але дужий дід з корсунських міщан. Згодом з млина вийшов вчитель та управитель. Ватя ждала, що от-от за ними вийде з млина писар та Леонід Семенович, але їх не було. Вона переглянулась з матір’ю.

«Ото тобі на! Чого ж це я притарабанилась на якийсь обід у якийсь млин? Невже для діда Якова? — думала Ватя, здоровкаючись з вчителем та з управителем. — І навіщо я прибиралась та аж тричі зачісувалась, аж руки в мене трусились? А може, він ще приїде, може, опізнився. Мабуть, писарша й досі чепуриться перед дзеркалом… А! противна писарша!..»

— Гарний млин вийшов! Тільки вузька гребля в вас, — сказав о. Артемій і пішов оглядати лотоки, колеса та греблю.

Гребля була й справді вузька й вилася через Рось, неначе велетенська смугнаста гусінь: загнулась од лотоків дугою, впала на здоровий камінь серед річки, обминула камінь, ще раз загнулась, вибираючи мілкіше та кам’яне місце, і неначе засунула на другому березі голову в очерет та в лози. З одного боку греблі вподовж стримів свіжий тарас, неначе колючки на їжакові; посередині жовтіла смуга свіжої насипаної жовтої глини.

Воду в лотоках спинили заставками. Рось вище од греблі налилась і підтопила довгий рядок зеленої лози понад берегом. Лоза гірляндою вилась у воді, неначе виринала з води.

Обидві панії попростували до верб і хотіли сховаться од сонця в тіні в зелених пологих городах. Коли несподівано за горбами загуркотів віз, і з-за горбів вискочила пара баских коней. Ватя вгляділа на возі писаря, писаршу й Леоніда Семеновича. Вона почервоніла й почутила, що на неї ніби сонце сипнуло усім своїм промінням, запекло в груди, пекло в лице, в щоки…

Коні спинились. Леонід Семенович проворно й жваво зскочив з наточанки, в одну мить скинув в себе білий дорожній балахон, підбіг до дам, скинув бриля й привітався дуже привітно.

— І ви тут, Валентино Артемівно? От де я несподівано стрівся з вами! — сказав Леонід Семенович.

— Це ми виїхали святить млина, — промовила Сусана Уласівна.

— То це виходе, що й я приїхав святить млина, та ще аж з другого села в чужу парафію? — промовив Леонід Семенович.

Підійшов писар з писаршею; привітались. Ватя подала писарші руку й на радощах поцілувалась з нею. Писарша взяла це за добрий знак для свого брата й повеселішала.

— Та це ми вволили волю діда Якова, давнього нашого титаря. Це він нас запрохав на посвячіння свого млина. Ми приїхали, щоб не зневажить нашого старого знайомого, а то дід ще й розсердився б на нас, — говорила Ватя.

Од молодиць, що стояли нарізко коло багаття, неначе помальовані статуї, одрізнилась одна бабуся, приступила до Сусани Уласівни та до Ваті й привіталась до їх. То була дідова Яковова жінка Маруся, стара-престара, але жвава й ще бадьориста баба.

— А що, Марусю, не перестоїть часом ваш обід? — спитала в баби Сусана Уласівна.