— Ватю! заспівай будлі-якої пісні або якогось романса, — просила Антося, — в хаті душно так, що й дихати важко, не то що стрибать. Заспівай, голубко!
— Та заспівайте, Валентино Артемівно! Я люблю й музику, й співи, — просив і собі Леонід Семенович.
Ватя заспівала народну пісню, а потім один романс. Вона співала непогано, але в неї голос був слабкий, ще й неначе трохи ніби розбитий на високих нотах. Дві-три високі ноти в її голосі неначе трохи дзижчали й шипіли, але вона співала з почуванням в серці. Було знать по пісні, що в неї в душі затаїлось глибоке почування, хоч вона на вдачу була трохи в’яла й нешвидка.
Антося, співуча зроду, не втерпіла: вона підхоплювала останні куплети пісні, і її дужий дзвінкий альт дзвенів і розливався, мов гучна струна дорогого рояля, торкнута клавішем. Ваті чомусь це Антосине приставання голосом не сподобалось.
Ваті хотілось, щоб тільки її саму слухав Леонід Семенович, щоб тільки чарувавсь її піснею. Ватя почала сердитись на Антосю й трохи не крикнула: «Та перестань-бо! не перебаранчай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Перестань, бо покину грати!»
І Ватя справді не стерпіла довше: раптом перестала грати й співать і встала з стільця.
— Давайте грать в чогось! — командувала Ватя. — В сусіда або в квітника. Чого ж ми будемо дурно сидіти?
— Давайте грать в сусіда! — крикнула Антося й почала ставить стільці кружалом.
Паничі почали вибирать сусіду до пари.
«Ану, кого вибере Леонід Семенович: чи мене, чи Антосю?» — думала Ватя, поглядаючи на панича.
Леонід Семенович приступив до Ваті й вибрав її собі за сусіду. Він узяв її під руку й повів до стільця. Ватя невимовне зраділа. В неї аж серце закидалось.
Тим часом Сусана Уласівна звеліла застелять стіл.
Вже була пізня година. Стіл був сервірований дуже добре. Ватя посадовила писаршу за столом поруч з собою, а сама скоса поглядала, коло кого то сяде Леонід Семенович.
Він сів поруч з нею. Ватя розбалакалась з писаршею, розмовляла з нею так ласкаво й привітно, що всі це запримітили; вона вважала на писаршу, ніби вже на свою сестру. Сусана Уласівна видала на цей раз гостям таку багату вечерю, якої не постачала ще ніколи ні на одні свої іменини: на десерт подали морожене, щоб прохолодить гостей в душну ніч. Гості міркували й не могли доміркуваться, з якої це причини благочинна видала таку багату вечерю. Одна вчительша постерегла, для кого це така честь. Вона сіла за столом якнайдалі од писарші, з самого краєчку, і не зводила свого покмітливого цікавого ока з Ваті, писарші та Леоніда Семеновича. Ватя розговорилась. розчервонілась. Вона все підливала наливки в чарки то писарші, то Леонідові Семеновичу.
— Який веселий вечір я провів у вас сьогодні! — говорив Леонід Семенович до Ваті.
— А я і вдвоє веселий, — обізвалась несамохіть Ватя, — приїжджайте до нас частіше, то й будемо проводить веселі вечори. Я попрошу до себе своїх приятельок. В нас п’яніно. Я гратиму, а ви будете танцювать.
— Воно й справді той дім веселий, де є фортеп’ян, де грають та співають. Без музики було б невесело жити на світі людям, та ще й молодим, — сказав Леонід Семенович.
— Ви ще довго пробудете в нашій Горобцівці? — спитала Ватя.
— Треба післязавтра їхать додому, бо тато буде сердитись; коней треба для господарства, бо тепер саме заходить робочий час. Але я думаю одпроситься в батька та й прибуду до сестри і… до вас, — сказав Леонід Семенович.
«Коли б ти прибув та й навіки зостався зо мною. І грала б для тебе, і співала; й життя моє з тобою було б веселе, як оцей вечір був веселий в моєму житті», — думала молода дівчина.
І знов на неї несподівано найшов смуток та задума, і знов серед веселого шуму, гаму, серед веселої розмови гостей на неї найшла легенька журба. Ватя замовкла, неначе увійшла думкою в саму себе.
Вже почало розвиднюватись, як гості встали з-за стола, але не п’яні, як бувало в старовину. Гості стали роз’їжджаться.
— Прощайте та й нас не забувайте! — говорив о. Артемій до Леоніда Семеновича.
— Прощайте! Будьте знайомі! Прошу частіше заглядать у нашу Горобцівку та й нас не минать! — просила на прощанні Сусана Уласівна.
Вже вікна з чорних стали рожеві, як гості покатали з двору о. Артемія.
— А що, як тобі здалася Валентина Артемівна? Чи краща од Антосі? — питала писарша в брата, вертаючись додому.
—Антося доладна, тоненька й жвава, але утла, щупленька. А Ватя нічого собі, ще й добре нічого собі! Казали, що вона дуже непроворна. Але я примітив, що вона не зовсім-таки непроворна. Цілий вечір бігала, була жвава, веселенька; щоки розгорілись, очі засвітились. В неї дуже гарні темні очі, й сама здорова, випещена й трохи спаніла, — говорив Леонід Семенович.
— І до мене вона була дуже привітна. Все мені наливала в чарку наливки та вина. Їй-богу, думала, що вийду з-за стола п’яна та ще й заточуся, як баба в шинку, — сміялась писарша і все хвалила Ватю, поки вони й додому дійшли.
— А скільки в благочинного грошей в банку? — спитав Леонід Семенович, входячи в писарів двір.