Про УКРЛІТ.ORG

Неоднаковими стежками

C. 66
Скачати текст твору: txt (802 КБ) pdf (495 КБ)

Calibri

-A A A+

Таїса була дуже рада. Вона любила Меласю, як люблять щебетливих пташок. Лепетлива Мелася влітала в її тихий та мертвий затишок, неначе ластівка, і будила той сонний затишок, розворушувала тишу й мертвоту. Слухаючи Меласину розмову, Таїса неначе читала якусь цікаву книжку оповіданнів або газету, та ще й не маленьку, а здорову, таку завбільшки, як простирядло. Вередливий гордовитий зять тепер неначе висмикнув в неї з рук таку газету.

— Любо! я ж тобі звелів не пускать в покої ні отієї сороки, ні Мишука! Мишук нам тепер не рівня, та й Мелася так само не потрібна мені. Я не люблю стрекотання цієї сороки й од цього часу зроду-звіку не пушу її в свою господу, — сказав Елпідифор, вийшовши на середину столової.

— Чом же не пускать? — спитала Люба, вирячивши очі з дива. — Це ж дочка нашої давньої приятельки, і я з нею приятелюю.

— Дідько б забрав отих твоїх давніх приятелів мишуків та отаківських товаришок! Я тепер в чині генерала, а ти генеральша. Теперечки тон наш буде інший. Тепереньки нам треба шанувати й чтить себе, а не якихось голодранців. Я вижену оту сороку з покоїв, — вже не говорив, а неначе шипів од злості Елпідифор Ванатович.

— Бог зна що ти оце верзеш! Як то можна не пустить на обід Меласі? Я побіжу й сама одчиню.

— А я тебе не пущу! — сказав він і перепинив Любу, ставши на дверях, а потім швидко чкурнув до пекарні й наказав горничній не одчинять дверей нікому.

Добра й тиха Таїса тільки скривилась од жалю. Ця безглузда зятева вихватка вразила її, зобидила й налякала, хоч вона ще передніше постсрегала в його палкі норови. Немова та недотепа зроду, вона навіть не спромоглась добрати слів для огризання з зятем. Сперечаться та сваритись вона була зовсім не здатна і тільки жалібно скривилась і важко зітхнула.

— Щоб ти, Любо, не сміла мені пускать отієї скреготухи, лепетухи, отієї сороки в мого господу! Не пускай і того шелихвоста, отого підчихвоста Мишука. А коли горнична насмілиться без мого загаду впустить їх в покої, то я їх витурлю з дому, ще й в’язи скручу на дорогу. Чуєш? Та й тим старим Гуковичам тепер ми не рівня. Од їх треба одкаснуться.

— О! Як то не рівня? — обізвалась несміливо Таїса Андріївна. — Адже ж вони давнього дворянського коліна, ще й дідичі. Вони нам рівня.

— Говоріть! Яка то мені рівня? — сказав Елпіднфор і зирнув сердитими блискучими очима на тещу,

— Вони ж аристократи, дідичі! — додала Люба. — Хоч Гукович не має ніякого чина, але зате ж він має багацько поля, обладує ціле село; маєтність його чимала. Він живе незалежним ні од кого паном, нікому не кланяється, бо має свою державу; сам собі пан, бо ні од кого не залежиться.

— Овва! Які ж Гуковичі аристократи? Оці полтавські, чи якісь там тамбовські, чи тверські дідичі селюки — це гречкосії, а не аристократи. Ми, урядовці, так справдешні аристократи, бо ми несемо на своїх плечах усю вагу державної справи. Нами стоїть держава, а не дідичами гречкосіями, котрі не мають ніякісінької державної служби, а тільки дбають за свої кишені. Хіба мало їх таких, що ледве доплуганились до третього класу гімназії та й кинули науку, сівши на готовеньке батьківське гніздище? Хіба мало з-поміж їх ледве письменних? А ще й пиндючаться перед нами! Ми, мовляв, з давніх-давен несли на своїх плечах усю державну ваготу, ми винесли високо вгору державу! Які ж то ми? Може, котрісь там з їх прадідів та прапрадідів і справді несли ту вагу, але, певно, більше для свого самолюбства микались в урядову службу, щоб дослужиться титула чи графа, чи генерала, чи, може, й князя та честі й пошани в суспільстві. А от я і такі, як я, вищі урядовці, так це справдешні аристократи, бо ми працею своєю, кривавицею досягаємдо високих чинів і маємо право на честь, на пошану в державі. Геть мені з тими мишуками та колядницями меласями! Бігає по домах, неначе колядувать або щедрувать. Щоб мені й дух їх тутечки не смердів!

Елпідифор далі та далі все набирався пихи й злості. Він бігав од кутка до кутка, мов навісний, та тільки зиркав то на Любу, то на тещу. В матері очі зайшли сльозою. Люба втекла в материну кімнату й, своїм звичаєм, впірнула головою в подушки та хлипала.

— О! вже пішла обливати слізьми мамині пошевки! Знаємо цей твій звичай! — репетував навіжений Елпідифор і ніяк не міг вгамувать свої аристократично-бюрократичні нерви.

Люба була з тих жінок, про котрих співають в пісні: «Як прийшла додому, лягла серед долу: дрига, дрига, дрига, дрига — дриґає ногою». І справді Люба, через незначний випадок, що бентежив її й зачіпав її самолюбство, завжди плямувала слізьми подушки і… не дриґала ногою тільки тим, що це був би вчинок поганого тону.

Горнична подала обід. Елпідифор сів за стіл і уплітав страву на всі застави, аж за вухами лящало. Але борщ не вдався куховарці: був несмачний, неситий, неначе пісний. Елпідифор звелів горничній покликать куховарку, і як тільки молодиця з’явилась на порозі, він пожбурив на неї порожню тарілку. Тарілка вислизнула з його пучок, крутнулась, неначе покотьоло, трохи не зачепила тещі по лобі й брязнула об стіл. Мати, сидячи за столом, тільки приставлялась, що нібито обідає, їжа не йшла їй на думку. Вона сиділа засмучена, з важкими думами в душі, що то далі буде з нею, з її коханою Любою, коли й цей зять якийсь ніби скажений і безглуздий. Люба все пхикала, лила сльози в мамині наволічки та напірники й не виходила до столу.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том восьмий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1967. ст. 264 – 482.
 
 
вгору