— Що трапилось? Кажіть хутчій! Не мучте нас, — промовила мати, неначе аж крикнула.

— Нічого такого не трапилось. Я приїхав поговорити за свою долю та за долю Ліди Андріянівни, — сказав доктор вже спокійніше й голосніше.

— Дбайте передніше од усього про свою долю та про свій талан. Долею дочки пиклюватимуться батько та мати, —сказав батько й насупив свої довгі й густі брови так, що в його вид став ніби сердитий.

Мати важко зітхнула: вона зараз догадалась, за яку то Лідину долю Уласевич розпочав розмову з батьком.

— Ми з Лідою Андріянівною вже давненько поєднались думками та поглядами, бо ми держались однакового прямування, кохалися в однакових принципах. Єднання ідей, єднання душ — це велика потаємна сила між людьми, що єднає їх між собою. Де буде єднання людей, єднання душ, де буде однаковість поглядів, там доконечно буде згода й мирнота і в житті, там тільки буде щастя, те щастя, котрого так бажають і так шукають усі люде.

— Говоріть! Усякі ваші ідеї та теорії ніколи не були та й, надісь, ніколи й не будуть завсідні й віковічні, бо вони змінливі, навіть швидкоминаючі: в один час панують одні, а через якийсь час з’являються інші на їх місце. Це все недовговічне, надто вже змінне та текуче. Такий грунт під ногами занадто небезпечний. Згодом ви можете не зійтись з Лідою в якихсь там принципах, навіть можете через це посвариться, полаятись і роз’єднаться, а може, й розійтись, бо ви ж житимете невінчані. А серце людське змінливе. Кохання холоне. Думки та усякові гадки зміняються. Це грунт небезпечний, хисткий. З незнавки та з нетямучості ви накоїте самі собі багато лиха. Занехайте ви усю цю справу! Викиньте геть усе це з голови, вертайтесь додому й знов заходжуйтесь коло переднішої, справді корисної праці громадянського діяча, — сказав своє напутіння Гукович.

— Воно то й так! Але, окрім цього, я, бачте, вже давно щиро покохав Ліду Андріянівну, а вона покохала мене. Ми далі не можемо жити нарізно одно без одного. Ми поєднались і через симпатію душ, і через любов. Благословіть нас на чесне життя до самого кінця нашого живоття! — промовив міцним і спокійним голосом Яків Кирикович і сміливо подивився старому в вічі, ждучи одповіді.

— Схаменіться! опам’ятайтесь! Що ви торочите! Ваш брат держить старшу мою дочку, а ви сватаєте меншу. Це ж божевільство! Це ж нахабно й…

— Для серця нема тут нічого божевільного й нахабного. Почування любові вольне й не силуване, як сама вольна воля, не силувана думка. Бо вольної думки не можна замкнути в тюрму, не можна знищити або вбити з гармати чи з рушниці, не можна списом заколоть. Та любов і не єсть якийсь вчинок, якась подія, котру можна спинити і вгамувать або пригнобить. Я добре почуваю в серці, що я вволяю не свою волю, а волю якихсь невідомих потаємних сил, котрі невгамовано правують моїм серцем, правують мною і панують надо мною непоборно й непереможно. Не ми пануємо над ними, а вони опанували мене й Ліду. Я не маю на думці побраться з Лідою потаємно, потай од вас. Борони боже! Але, як добрий до своєї дитини батько, ви не забороняйте нам побраться й жити вкупі. Дайте нам щастя.

— Нізащо! Ніколи в світі не дам я такого дозволу! — крикнув батько й раптом зблід на виду. — Це в вас якісь докторські погляди! Ця ваша намога неправдива, нахабна й навіть кривдна для нас! Це ж безглуздя! А що сказали б за мене люде? Ви ж людина міркована. Посудіть самі й поміркуйте про ваш вчинок. Піде поговір, піде опорока на мене й на матір. Що ви оце задумали? Ви привели якесь нещастя в мою господу. Ніколи цього не буде! Не дам згоди!

Мати сиділа смутна та задумана, аж голову похилила. В її серці несподівано неначе наново виникли усі муки, які вона колись давно перетерпіла в той час, як її батьки довго не давали згоди на вінчання з Гуковичем. Вона згадала, як в той час перемучилась та перепечалилась; а тепер вона неначе вдруге страждала од тих давніших мук, спочуваючи своїй коханій Ліді.

— Коли, Андріяне Кириловнчу, не буде вашої волі й згоди, то ми все одно зійдемось і до смерті не розлучимось з Лідою, — сказав з притиском і завзяттям Уласевич.

Батько глянув на його зблідле обличчя, на його ніби пригаслі й божевільні очі й стривоживсь. Він сподівався якоїсь вихватки, несподіваної й небезпечної.

— Коли, тату, ви не поблагословите нас, то я далі не стерплю своєї муки. Нема в мене сили довше терпіти! —крикнула Ліда, неначе несподівано підстрелена кулею пташка, і за тими словами, схопившись з місця, кинулась матері на шию.

— Схаменись ти, тороплена! — крикнув батько.

— Рятуйте мене хоч ви, мамо, бо я ж безщасна, бо я ж безталанна, — промовила Ліда, ридаючи на плечі в матері.

— Не плач, доню! Коли тато не згоджується поблагословить вас, то натомість я поблагословлю вам жити вкупі, — сказала мати, і в неї самої очі одразу зайшли сльозою. — Їдьте й живіть щасливо вкупі. А коли тобі, дочко, трапиться яка пригода, коли, борони боже, трапиться так, що ти в своєму житті будеш безприхильна й безпритульна, то пам’ятай, що в тебе є мати, котра тобі сприяє, тебе щиро любе й не забуде тебе, і не одкинеться од тебе, доки й твого живоття.