Замовкла й Маруся і пила чай мовчки, поглядаючи на матір. Вона й собі взяла сухар з кошика і почала помаленьку його навіщось їсти, запиваючи чаєм, бо їй зовсім не хотілось їсти. Вона скоса зиркала очима на матір. Мати дивилась в куток, на образи, і її гострі очі якось неспокійно крутились.

— Я сьогодні йшла до банку і встрілась з деякими своїми товаришками. Нас догнав Ломицький та й провів до самого банку…— знов почала Маруся і підвела на матір свої подовжасті, ясні й щирі, як у дитини, карі очі. Мати нервово вхопила сухарець з кошика і трохи вже не запихалась  ним. Сухарець заскрипів в зубах, неначе десь під підлогою хрущала зубками миша. Очі в Марти Кирилівни стали ще гостріші, ще неспокійніші.

Марта Кирилівна все-таки не обзивалась і словом.

«Чи мама дуже голодна, чи, либонь, хапається кудись йти в гості… Чогось не говоре та й не говоре»,— подумала Маруся.

Допивши стакан чаю і потрощивши усі сухарці, Марта Кирилівна встала і промовила:

— Поїдь лишень зараз на базар та купи сахару, чаю, рижу, манних крупів, гвоздичного перцю, лаврового листу, бо це все в нас повиходило. Чогось оце мені їсти заманулось… Щось би я їла, та й сама гаразд не знаю що… Забажалось мені товчеників з горошком. Візьми там, будь ласка, в крамницях трохи м’яса на котлети та не забудься вхопити з фунт зеленого горошку.

«Не про те мама говорить, про що мені треба…» — подумала Маруся. Прозаїчна материна розмова зовсім не потрапляла в поетичний тон, який лунав в душі молодої дівчини.

— На тобі карбованця. Мої гроші усі вийшли; решту доклади своїми, коли маєш,— сказала мати і подала дочці карбованця.

Марта Кирилівна мала своїх десять тисяч карбованців, котрі дав на придане їй батько, херсонський дідич. Вона позичила їх за чималі проценти одному приятелеві — дідичеві молдаванинові, а сама більше жила на доччині гроші, зароблені на службі.

Маруся побігла на місто і незабаром вернулась з провізією. Внесла вона ті закупки в невеличку комірчинку, дещо поскладала на полицях, дещо повисипала в слоїки, позав’язувала, потім постирала порох з полиць, поставила слоїки на полицях і, впоравшись, вийшла до матері в гостинну.

— Скажи, будь ласка, дочко, куховарці, щоб зараз сікла м’ясо на товченики та заходилась варити горошок. Щось мені оце дуже схотілось їсти, та ще й доконче товчеників… Та піди сама в пекарню та доглядай сама. Куховарка, мабуть, закохалась, бо все пересолює страву, то перепікає, то пересмажує.

Маруся наділа білий хвартушок і пішла в пекарню. Вона дивилась за всім в домі, сама провадила хатнє господарство, ще й на службу ходила. Мати не любила роботи і більше любила байдикувати та посиденьки справляти,— все папіроси курила або швендяла по гостях.

Маруся пішла в пекарню, а Марта Кирилівна одчинила заскляні двері і вийшла в садочок.

Старі абрикоси стояли саме в цвіту, неначе обсипані білим, трошечки рожеватим пухом. Товсті бруньки каштанів поналивались і лисніли, неначе обмазані сиропом. Забрость аж червоніла на деревах. Вечір був тихий та теплий, неначе майський. Синє чисте небо на заході світилось, аж лисніло. Червоненькі дрібні хмарки розсипались в небі, неначе дрібний білий лист, облитий рожевим світом. Щось дівоче, молоде, непорочне було розлите в кольориті неба і несамохіть ворушило мрії в душі.

«Коло моєї Марусі вже в’ються роєм паничі на вечорах. А цей Ломицький прийшов до неї в гості, бо, певно, вже закохався в Марусю… Може, буде сватати»,— думала Марта Кирилівна, ходячи по саду між запашними абрикосами.

Марта Кирилівна задумалась і, йдучи по доріжці, зачепила головою гілку абрикоса. Білілисточки розсипались, обсипали Мартині плечі й вид. Свіжий весняний цвіт впав на гаряче лице і неначе покропив його холодною росою. Марта Кирилівна почула те делікатне безпосереднє доторкання весни: воно роздратувало її нерви, розбуркало дрімаючі мрії.

«Ще чого доброго причепиться, буде сватати Марусю… А як вона вийде заміж? Я тоді зістанусь в хаті одним одна, як билина в степу… А Маруся в мене всю господарську роботу робить, і книжку часом мені читає в зимові довгі вечори, і заспіває пісень, і заграє. А як зістанусь сама, пропаду з нудьги… Зятя я не прийму до себе в хату, бо… бо…»

Щоки в Марти Кирилівни спахнули, її лице стало таке червоне, як півонія. Очі запалились і заблищали. І дух весняний, і дівочий чистий колорит неба, і недавній візит молодого гарного хлопця розбуркали в її серці незамерлі дрімаючі інстинкти жіночої душі, невдоволеного жіночого серця, розбудили дрімаючу гарячу потребу палкої вдачі, потребу любити, вгамувати пал своєї вдачі, невдоволеної в свій час.

«І знов весна! і знов весна! час мрій! час кохання! Навіщо вона дратує мене, зачіпає мої думи, моє серце? Був і мій час, та минув,— думала Марта Кирилівна, ходячи по садку,— і я любила і була б щаслива, та не судилось мені щастя. А як я його любила! Його одного. Бичковського… Але він був бідний, незначний урядник. Батько спротивився, не видав мене за його. Трапився Каралаєв, заможний чоловік, на доброму урядовому місці. Я намовляла Бичковського викрасти мене, була ладна втекти з ним на край світу, а він побоявся бідності, не схотів… Нікчемний, подлий страхополох! І я зломила своє серце через його, мусила забути його, вийшла за Каралаєва. Каралаєв прогайнував багато мого добра і вмер… Зісталась я молодою удовою. Замовкло моє серце. Чи замовкло ж, чи замерло? І знов весна! і знов весна! І в моєму серці ще не осінь…»