— Часом, мамо, і ярмо добре надіти. Я б це ярмо з охотою начепила,— сказала Маруся.— Мені здається, що з милим і ярмо — не ярмо.

—— Авжеж! Гарні вони ті чоловіки до вінця, та й годі. А зараз-таки після вінця вони заспівають іншої. Викинь оту дурість з голови. Ти сама проповідуєш, що женщина повинна бути вольна, повинна сама на себе працювати. Служи до смерті, і до смерті будеш вольна, ні од кого незалежна, не будеш дивитись в руки якомусь там егоїстові, варварові.

— Я, мамо, й теперечки не зрікаюсь своїх поглядів. І чоловік буде працювати, і жінка повинна працювати,— сказала Маруся.

— Лучче працюй сама цілий вік. Чи ти ба! Як гарно білі голуби в’ються гірляндами кругом бані та золотого хреста,— наче про себе промовила Марта Кирилівна.

— Я од праці ніколи не одрікаюсь,— сказала Маруся.

— Женщина повинна сама на себе хліб заробляти… Дивись, Марусю, як химерно перевертаються та перекручуються білі волохаті перевертні-туркоти! Чи ти ба! Один чепляється за самісінький вершечок хреста, та ніяк не вчепиться ніжками! О, праця святе діло! В ній і мораль, в ній спасіння моралі жіночої! Чи ти ба, як голуби обсіли хреста? Та самі з себе білі! Неначе змовились! Вийшов неначе хрест з білих голубів! Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Аж десять сіло на хресті! О, праця, свята праця! Працюй до смерті зо мною вкупі. Роби, небоже, то й бог поможе.

І   Марта Кирилівна ліниво потяглася, як кіт зимою на лежанці.

Маруся глянула на неї і осміхнулась.

— Ви б, мамо, помогли мені шити, ніж мали б голуби на хресті лічити,— сказала Маруся.

— От і дорікаєш мені. Матері можна й голуби та галки лічити, бо вона стара та підтоптана, а дочка повинна працювати. Роби, бо ти ще молода.

Не встигла вона цього доказати, в двері хтось ніби обережно постукав. Маруся впізнала той несміливий стукіт щиколотка Ломицького. Впізнала його й мати. Вона підвелася раптом, неначе її підвело якесь знаряддя, і спустила ноги з софи. Ноги були босі. Марта Кирилівна ледве налапала туфлі і ледве встигла всунути їх в туфлі.

— Увійдіть!— сказала голосно Маруся.

В номер увійшов Ломицький і кинув очима на Марусю, її невеличка постать була ніби закутана в білі хмари. Світ од вікна наскрізь пронизував біле тонке полотно, проминався в побгані жмути. Полотно світилось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі очі, неначе дві зірки між легкими білими хмарками часом блищать в пишну вечірню добу. Він пригадував, як застав Марусю перший раз в її домі за такою самою роботою. І вона більш од усього подобалась йому за такою хатньою жіночою роботою серед хвиль білого тонкого полотна, з голкою в руках. На його подихнуло духом сім’євої мирноти, хатнього тихого життя. Йому забажалось сісти з Марусею поруч і сидіти, сидіти хоч би й до вечора і дивитись на її темні тихі очі, дивитись, як її матово-біла рука швидко та хутко мигає над білим полотном. Ломицький легенько зітхінув. Він згадав, що до того щастя не таж-то легко доступитись.

Він привітався з матір’ю, а потім з дочкою. Мати навіть не попросила його сісти. Вона мовчала й супила свої тонкі довгі брови.

Сідайте, Дем’яне Антоновичу! Давненько вже ви були в нас,— сказала Маруся, прихильно й спочуваюче кинувши на Ломицького своїми ласкавими очима.

— Давненько, це правда. Але рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— одказав Ломицький.

Марта Кирилівна зозла зирнула на його, неначе п’ятака дала. Вона зрозуміла, які то гріхи не пускають його в рай: ті гріхи — була вона сама.

— Оце, як я зам’якинилась та залінувалась. Ти шиєш, та й мене взяла хіть до роботи,— обізвалась Марта Кирилівна.

Вона кинулась до камоди, гуркнула шухлядою, почала чогось шукати там, нишпорити.

— Ось, мамо, нате оцей рукав та обкидайте петельки,— сказала Маруся і передала матері вишиваний рукав сорочки.

— Що ж там в Одесі нового? Які новинки ви оце привезли нам? — спитала Марта Кирилівна в Ломицького.

— Нічого нового й цікавого. Хіба та новинка, що прибула до Одеси оперна трупа,— сказав Ломицький.

— Ця новина для мене не цікава,— сказала Марта Кирилівна, закопиливши губи.

— Чом же не цікава! Ви, здається, любите оперу, музику?— спитав Ломицький.

— Я? Борони боже! Бачте, опера — забавка аристократична, панська. Мені дивно, що ви нібито народовець, та маєте такі думки,— сказала Марта Кирилівна і притому трошки зморщила одну щоку неначе покуштувала кислиці.— Я маю зовсім інший погляд.

Маруся зирнула скоса на матір і здивувалась: мати любила оперу і, буваючи в Одесі, сливе не щодня бувала в опері.

— Та чим же опера грішна? І народ же любить співи. Дівчата та хлопці на улиці справляють та вигукують такі опери, що аж садки та верби гудуть. Музика —діло вселюдське, а не аристократяне,— обізвався Ломицький.

— Я стою за драму, за поважний театр,— сказала Марта Кирилівна.—Я думала, що ви привезете новинки з світу вищого, з світу науки. Може, там вийшла яка нова вчена цікава книжка, абощо? Я, бачте, більше од усього зацікавлююсь науковими сучасними вищими питаннями,— сказала Марта Кирилівна.