— Сказати щиру правду, і я ніколи не любила товаришити та приятелювати з такими паннами,— обізвалась Маруся,— моя товариська компанія зовсім не таківська.

— Знаєте, коли ви подобаєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви сидите в своїй маленькій гостинній і шиєте. Пам’ятаєте, як я перший раз прийшов до вас? Ви сиділи на канапці і шили; кругом вас біліли жмути тонкого полотна; на столі лежали білі нитки, шматочки та клаптики порізаного полотна, ножниці, голки. Я вгадав, що ви любите господарство, любите домашність; од вас тоді подихувало таким спокоєм, таким  миром…— сказав Ломицький.— Як я люблю ту хатню тишу, той спокій хатній!

— Пам’ятаю,— сказала Маруся.— Я сама більше од усього люблю сімейне тихе, домашнє життя, люблю мир та спокій та хатнє господарство.

— А пам’ятаєте, як я два тижні перед цим надвечір застав вас от тут в садку?— сказав Ломицький.— Ви сиділи під цими волоськими горіхами на лавці і читали книжку. Я дуже люблю дивитись на вас, як ви сидите в такій позі, з книжкою в руках, з задумою на чолі, з думами на лиці. Такий був мій зразець панни давно-давно… ще як я кінчав курс в університеті. І ваша мама, здається, любить книжки, любить читати. Правда? Вона все зачіпає високі питання та говорить за їх.

— Любить… але більше любить слухати, як я читаю, ніж читати,— сказала Маруся і осміхнулась.

— А ваша мама чомусь до мене не виходить…—обізвався Ломицький і осміхнувся.— Я часто чув, як вона ходила тихою ходою за дверима в кімнаті, неначе крадькома; чув, як вона ходила навшпиньки, човгала, чимсь шелестіла, а до мене все-таки не виходила.

— Моя мама не любить мужчин взагалі… має їх за якихсь ворогів, вже не знаю, чи тільки для себе, чи для нашого пола,— якось знехотя прохопилась Маруся та й замовкла.

— І тепер ваша мама неначе зумисне тікає, коли приходю до вас; мабуть, вона мене не любить,—несміливо обізвався Ломицький.

— Не то що вона вас не любить…— сказала Маруся.— Мама часто каже, що не любить взагалі вашого пола. Ви їй вибачте за це: це в неї така вже хиба, чи сказати б, ганжа, чи що… Було, як прийде до мене мій вчитель, ще як я готувалась в гімназію, то вона все було втікає од його в свою кімнату або в садок.

Трохи чудно… Чи не було якої лихої пригоди в житті вашої мами? — спитав Ломицький.

— Не знаю,— обізвалась Маруся і похилила голову.— Може, й було, але матері не годиться казати про це своїй дочці.

— Може, я не підходжу під вподобу вашої матері, під її погляд? Вона, здається, дуже ліберальна людина, а може, й радикальна,— сказав Ломицький.

— А хіба ви не ліберальний чоловік? Може, ви консерватор? — спитала Маруся й осміхнулась.

Ломицький якось заметушивсь: Маруся спитала його таким тоном, неначе докоряла йому за що або дивувалась.

«Як скажу, що я ліберальний чоловік, то, може, Маруся часом десь прохопиться в розмові, скаже товаришкам, а товаришки рознесуть по місті. Борони боже, така поголоска піде про мене і дійде до тих, котрим не треба б про це знати… Як скажу, що я консерватор, то, може, вона спротивиться, одкинеться од мене… Вона все-таки людина сьогочасна, розумна, любить читати,— і це, сказати по щирій правді, мені подобається. Та й мати її вже геть-то ліберальна: ладна кричати про свій лібералізм на все місто, хоч це все, може, в неї нещире».

Ломицький почав запикуватись.

— Ні, бачите… воно не те, щоб я… але… але… я людина передніше за все обережна й обачна. Тепер, знаєте, такий чудний час… Я поважаю прогресивні ідеї, але… бачите… так тільки для себе… щоб про їх не говорити, не гукати та не верещати скрізь, де треба, де й не треба…

— Та й я не кричу про їх на вулиці, але між своїми щирими людьми чом би й не побалакати щиро й одкрито? — сказала Маруся.

— А ваша мама хіба таки кричить?..— вирвалось якось в Ломицького.

— Ет! — сказала Маруся і тільки рукою махнула та й замовкла.

— Чи згодиться ваша мати?..— тихо-тихо спитав він у Марусі.

Маруся підняла рожеві віка і липнула на його великими блискучими очима.

— Що згодиться? На що? — спитала Маруся, заметушившись.

— Видати вас за мене за… між.

— Хіба ви мене любите? — спитала Маруся.

— Люблю,— сказав тихо, неначе пошептом Ломицький.

— Мені здається, що поперед нас стане на перешкоді… велика притичина: я вам сказала, що моя мати не любить мужчин,— сказала Маруся.

— Та нехай собі не любить, коли того хоче,— сказав Ломицький.— То мати, а то ви; в матері своя вдача, своя вподоба, свої норови, а в вас — свої. Сама ваша мати сказала мені, що вважає на вас як на рівню для неї.

Маруся замовкла і задумалась: їй не хотілось всього розказувати про свою матір, не бажалось зачіпати в своїй душі смутну нотку в такий веселий, приємний час, поруч з милим.

Марта Кирилівна вже давненько вернулась додому і з вікна назирала та кмітила за дочкою та Ломицьким. При ясному світі вечірнього сонця вона вгляділа незвичайні рум’янці на їх щоках і прикмітила, що в їх мова мовиться не якась звичайна, щоденна, а ходиться їм про щось інше.