— Дві петербурзькі копиці сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борідкою, — пожартував пошепки до жінки отець Зіновій.

— Істинно дві копиці, накриті зверху брилями. Але твоя братова, нівроку їй, гарна, навіть дуже гарна: чорнява, як волошка, — обізвалась Ольга Павлівна, — і де ті волошки взялися там у Петербурзі на далекій півночі!

Захуджені сухоребрі Волькові шкапи з охотою спинились далеченько в дворі, не доплуганившись навіть до ґанку. Флегонт Літошевський жваво стрибнув додолу й поміг жінці злізти з фаетона.

— Чисто тобі неначе черниця в мантії, ота твоя братова в широкому дорожньому балахоні, — сказала нишком матушка.

— Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! — шепотів отець Зіновій.

Софія Леонівна повагом ішла по зеленому шпориші в широчезному білому балахоні з подовжастими тоненькими чорними смужками. На голові на капелюші світились через серпанок червоні маківки. На ясному сонці виразно чорніли її рівні брови на білому матовому чолі. Чималі карі блискучі очі аж блискали.

— Що гарна, то гарна. Артисти здатні стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, — промовив стиха отець Зіновій.

— Оце ми до вас на гастролі в ваші краї! — гукнув артист на ході.

Гості вийшли по східцях на ґанок. Хазяїни привітно й з щирим серцем привітались до їх і запросили до покоїв. Гості пороздягалися в прихожій і вступили в світлицю. За ними слідком вбігла собака, понюхала носом повітря й лизнула в руку хазяйку. Світлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вікнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тілистий, з білим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па білому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишній селюк вже дуже спанів, бо скидався на випещеного панка-дідича.

— От ти, Соню, і на Україні, та ще й у Микитянах, в українському селі. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакації, — сказав в жарти Флегонт Петрович.

— Я нігде не нудитиму світом, хоч я й зросла в столиці. Чи на селі, то й на селі. Мені байдужісінько за це! Ще змалку тягло мене на південь. А по своїх пересвідченнях і поглядах — я демократка, ніколи не нехтувала села та народу, — говорила Софія Леонівна, примостившись в тісненькому кріслі проти матушки.

— Коли в вас такі сьогочасні пересвідчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюків, — промовив отець Зіновій.

— Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабії, абощо, — сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софію Леонівну й її очі, і темно-червоні уста, і чималі білі руки, і рівну тілисту постать, до котрої ніби влипла гарненька сизенька сукня.

— Та в їх у Петербурзі помішані горох з капустою. Є там мішанина та усячина: є й великороси, і німці, і татари й чухна, і естонці та ливонці. Може, моя Соня з чухонців, — жартував Флегонт Петрович.

— Вже з кого-кого, тільки я не з чухонців. Ти ж знаєш, що в їх на голові волосся або жовте, або ніби лляне, — говорила Софія Леонівна низьким альтовим голосом.

— Це правда, що вони, мов жовті лисиці, а ти, нівроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.

— То-то й ба! Це й показує уявки, що я не чухонка, — сказала Софія Леонівна.

Її низький голос був гучний, голосний і приємний, хоч був трохи різкий. Гучний голос її сповнив усю світлицю і неначе ще й не зміщався в їй.

— А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоїть, неначе ряба корова: певно, тільки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? — спитав Флегонт Петрович.

— Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле мені по дві бабі на тиждень з віхтями. А там ще й піч курить, і груби потріскались, —сказав отець Зіновій.

— Нічого — те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, — сказала з прихильністю Ольга Павлівна. — Ти б, Зіновію Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабінет залізне ліжко для Софії Леонівни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабінеті на турецькій м’якій софі. Якось та попритулюємось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожій на тапчані, бо вона, певно, в місті одвикла од сільських дівчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупі з ними в пекарні.

— Вона не сільська, а міська, з київських міщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без міської фанаберії, — додав Флегонт Петрович.

— Коли вона ніколи не жила на селі, то от при цій нагоді й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтається та й призвичаїться до сільського життя та до людей, — сказав о. Зіновій.

— Ми насилу вмовили її їхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годі! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, — сказав Флегонт Петрович, — вже зве мужиків хохлами, а мужичок — хохлушами, нехтує їх і навіть повсякчас глузує з їх. Це, бач, тепер в Києві в міщан та українських крамарів пішла така поведенція, що вони дражнять сільських молодиць очіпками та хохлушами, а мужиків хохлами.