«От і добре, що брат житиме в школі. Буде принаймні куди ходити в гості, буде з ким з нудьги і побалакать, і вряди-годи по чарці випити, й поспівать, — думав він, катаючи битим шляхом до здорового містечка, а жінка чогось вже заклопоталась, але… жінки усі клопотливі. Певно, такі вже вони на вдачу усі дочиста».
Ольга Павлівна зосталася в кабінеті сама, сіла на стільці, сперлась ліктем на стіл і задумалась. Вона зирнула по чималому кабінеті й розмірковувала, де б було догідніше поставить двоє ліжок для гостей, коли в школі не буде зачасу поприбирано; де б примостить і їх дитинча та куховарку і яка там приїде куховарка: чи з міських жильців, чи з селянок, чи проста, чи, може, якась спаніла міська міщанка, така, що й її доведеться класти спать десь не в пекарні, а в покоях; і яка то сама Софія Леонівна? Чи гарна й моторна, чи, може, непомирлива й непоміркована людина з петербурзькими панськими вередами та примхами?
Але цікавість перемогла усякі клопоти в думках Ольги Павлівни. Їй заманулось побачить ту столичну панію так здорово, що вона забула й за усякий клопіт та крутанину і була ладна хоч би й зараз вітать гостю в своєму домі й пеклюваться її дитиною, навіть наймичкою.
Отець Зіновій недовго засидівсь у містечку. Набравши хапки усяких закупок, він вернувсь додому ще завидна й пообідав перестояним борщем та перепрілою, сливе холодною кашею.
Через два дні отець Зіновій достав лист од брата. Брат дякував йому й писав, що жінка згоджується оселитись на вакації в школі й привезе свою куховарку. Але коли вони прибудуть, він не може напевно призначить дня, бо ще має скінчить деякі грошові справи з своїм антрепренером.
— От і добре, що брат приїде несподівано: не треба за ним висилати коні на вокзал, — сказав отець Зіновій, — згодять собі візника та й приїдуть.
— Але тим часом треба заздалегідь заходжуваться коло школи, треба ж вимазати і всередині, оббілувать і около, повставлять шибки, що їх повибивали чи хлопці, чи собаки, чи худоба рогами; треба ж чистенько повимивати та вишарувать піском підлогу в покоях. Ти пошли до волосного, нехай він зараз-таки виряде на роботу кільки мазальниць та покличе скляра, щоб засклив вікна. А то знаєш, яка в волосного справа? А вони, може, прикотять от-от незабаром. Де ми їх тут примостимо? В покоях буде гармидер, шум, галас. Стовпиться й стикнеться дві сім’ї, та ще й з наймичками, — клопоталась Ольга Павлівна.
— Одже ж ти й правду кажеш. Зараз пошлю до волосного, нехай висилає мазальниць та ушивальників. Все одно — школу треба ж очепурить та опорядити чи тепер, чи через місяць, — обізвавсь отець Зіновій, — але добре, що я оце згадав. Чи ти пак знаєш, що піч у пекарні курить вже давненько? Десь, мабуть, у виводі або в лежаку повивалювалась цегла. Треба, щоб вже заразом волосний прислав мурівщика, щоб полагодив піч та общикатурив обколупані стіни принаймні всередині. А то нам сором буде: школа стоїть облуплена, обколупана, мов та коза-дереза, обдерта вовками. Ми повинні ж дбать за школу. Брат підійме мене на смішки. От зараз-таки напишу за все волосному.
Отець Зіновій одіслав листа до волосного. Через кільки день чоловік привіз до школи хуру рудої глини та якогось глею й клунок білої глини. Замість мурівщика з’явились з глиняниками та віхтями три молодиці й заходилися шпарувать облупані стіни та поколупані призьби.
— Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли він так пеклюється за школу, то з лагодінням буде таки добра загайна, — сказав отець Зіновій до жінки.
Молодиці повештались коло школи день та й пішли додому. Другого дня й живого духа не з’явилось коло школи; третього дня так само ніхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.
А тим часом в неділю надвечір несподівано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жінкою, з дитиною й своєю київською куховаркою. Ольга Павлівна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зіновій теж забідкався, вибігаючи назустріч братові на ґанок. Слідком за ним прожогом вибігла й Ольга Павлівна. Вона на той час забула навіть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Її брала цікавість хутчій побачить, яка то петербурзька цяця приїхала до неї в гості.
В одчинену браму в’їжджав чималий стародавній обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свічка, візник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамі об перекладину на ворітницях. На Волькові було ясне смугнасте засмальцьоване літнє пальто, неначе він напнув на плечі смугнасту стару спідницю. В задку заманячіла так само смугнаста постать в сіро-смугнастому балахоні й капелюші, оповитому білим серпанком. Коло неї вгніздилась якась жива біла копиця, на котрій зверху стримів солом’яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до їх сиділа напнута хусточкою молода міщанка, а коло неї туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном біг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стриміла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюванні. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарі звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрівку. Артисти, мабуть, пам’ятають заповідь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою ніякої вантаги, окрім хліба, ціпка та… постолів». Тільки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив’язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснів самовар, котрий визирав з личаної циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов її напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екіпаж скидався на циганську халабуду, щопереїжджає на нове місце з шатром та усякими манатками.