«Ой коли б же ти прибув до мене хоч на годину, хоч на день! В цих порожніх тихих покоях я б намилувалася тобою донесхочу, хоч надивилась би в самотині на твої пекучі очі. — А він обіцяв, що прибуде до мене, доконечне прибуде… коли не трапиться яка притичина од матері».

І Софії Леонівні стали неприємні веселі Флегонтові співи. Вони неначе заважали її марить і одганяли од неї ту пишну мрію, що ніби уявки манячіла перед нею, як золоте марево на тутешніх нивах.

— Та годі вже тобі мугикать! Нема тобі спину ні вдень, ні вночі. Вже ви добре накричали мені й Ользі Павлівні вуха за оці дні! Раз у раз кричать і не перестають! — крикнула вона сердито на чоловіка.

Флегонт замовк. Він вже добре постеріг жінчину вдачу та жінчині норови й дізнавсь, що вона запекла, опришкувата й натуриста, не любе, як з нею сперечаються або справдовуються. Він послухавсь і замовк, бо любив її, як свою душу, і годив їй, як коханій та пещеній дитині.

— А що, Соню, правда, доладна наша дача? Дивись, лишень, яка поетична! І високі й світлі кімнати, і образи, обквітчані зіллям та квітками, обвішані рушниками. Ондечки чорнобривці, а он гвоздики як гарно визначуються на білих стінах! Навіть праотець Ной покращав і помолодшав, обквітчаний гвоздиками та чорнобривцями. Як приємно пахнуть квітки! — говорив Флегонт Петрович і осміхнувсь якось солоденько до жінки, почуваючи на душі приємний подих рідної сільської поезії, сільської чепурної, обквітчаної зіллям світлиці.

— Ну, не багацько поезії в цих запашних простацьких квітках, в цих зчорнілих образах, зовсім-таки недоладних, — якось знехотя обізвалась Софія Леонівна.

— Невже в вас було краще на тих столичних «Пісках»? в тих ваших «підвальних» покоях, куди треба було сходить по східцях, неначе в пригребицю до льоху? А на сходах завжди вогка слизота. Завжди там тхнуло цвіллю та льохом. Взимку стіни мокріли. А тутечки глянь, як світло, сухо та чепурно! А повітря чисте, свіже, ще й пахне м’ятою та чорнобривцями. А!.. як гарно!

І Флегонт Петрович широко розплющив очі, роззявив рота й ніби хапав і всисав в рот свіже пахуче повітря, і рідна чепурна обстава в покоях, і сільська природа розбуркали в йому дрімаючу поетичність і дали поетичну направу його душі. В його серце взрушилось; він приступив до жінки, узяв її за повні плечі, пригорнув до себе й щільно й міцно цмокнув у чоло. Але Софії Леонівні чомусь став неприємний обнімок і поцілунок його рожевих повненьких уст… Інші уста манячіли в її думці, інші мрії порушила нова обстава в цій самотині, в цій глушині. Вона була міська людина, зросла на далекій півночі й зовсім-таки не тямила тієї сільської поезії, що так натхнула душу її чоловіка-селюка.

— А ти казала колись в Петербурзі, що тобі однаковісінько, де б не жити, хоч би в сільській хаті, бо ти лібералка й демократка, — обізвавсь чоловік.

— Ат! дай мені покій з тими сільськими поетичними хатками.

— Бач, які ви хитрі! Ти, мовляв, серце паничу, любиш хатки. І… я люблю хатки. Ти на хутір у ліс, і я туди ж за тобою.

— Одчепись ти од моєї душі з своїми жартами! Ет! Вигадує бог зна що!

— Ти, паничу, на небо, і я з тобою; ти в пекло, і я туди ж! Еге, так? чи ні? Ти в ліс по опеньки, і я з тобою, бо без тебе ходжу, блуджу, світом нуджу. Еге, так?

— Ти од тієї сільської поезії неначе впився або збожеволів.

В веселий безробітний час Флегонт Петрович часом любив трошки пожартувать. З його тихої та доброї вдачі часом несподівано виглядав Гоголь, бо маленький Гоголь ховається в кожному українцеві й часом несподівано визирає при сприяючих обставинах та випадках.

«Починає чогось вередувать. Щось її тут не до шмиги, та не знаю, що… Може, матушка сказала їй щось неприємне, може, вона розгнівана за нашого Петрушку, котрому діти надавали штовханів… Але як знати людське серце? Як дізнаться, що в йому замикається?» — думав мовчки Флегонт Петрович, оступившись од жінки та походжаючи по просторній світлиці.

Софія Леонівна довго сиділа мовчки задумана, навіть насуплена, а далі засвітила свічку та й пішла в спальню на одпочинок, неначе понесла свої мрії в захисний закуточок, щоб їм ніхто не перебаранчав та не сполохав їх, як полохливих пташок в вишневому садочку.

Флегонт Петрович зостався сам в великому покої, роздягся, ліг на ліжко й курив безперестанку, погасивши світло. Рідна обстава, свіже повітря ворушили його думи, доки не зміг сон міцний та дужий. І в сні йому ввижалась чистенька світлиця в батька та запашне покутя, заквітчане ласкавцем та гвоздиками.

Другого дня вранці Софія Леонівна, причепурившись перед дзеркальцем, пішла до Ольги Павлівни, щоб позбирать порозкидані по столах дріб’язки свого убрання. В отця Зіновія вже давненько повставали й чай вже давно випили, але самовар стояв на столі. Матушка запросила Софію Леонівну на чай. Випивши похапком стакан холодного чаю, Софія Леонівна позабирала усякі дріб’язки: дзеркало, шпильки та гребінці, взяла в руки коробку з капелюшем і хотіла йти додому. Матушка ще знайшла зайву ринку та сковорідку й дала Софії Леонівні.