Школа вже висмерділась і провітрилась. Софія Леонівна поставила двоє ліжок в меншому класі й причепурила їх, застеливши літніми укривалами. Машу примостили в пекарні на вчителевому ліжку. Левко розстелив через довгий салон килимок з картатих плахот і поставив невеличке ліжко в кутку коло груби задля себе. Школа причепурилась, неначе молода дівчина до вінця. Сонце лило ясне проміння в п’ятеро чималих вікон. Білі стіни ще збільшували світ. Левко нарвав в огороді васильків, ласкавців та чорнобривців і обквітчав ними старі образи на покуті. Леонід Семенович в жарти обквітчав зверху й старого праотця Ноя, котрий покращав од жовтогарячих повняків та од чорнобривців. Ці переносини були задля усіх і роботою, і іграшкою та гулянкою.
Наймички попереносили в школу потрібний посуд до столу, діжечку на воду, навіть діжечку й шаплик для прання плаття з відмоки, аби тільки збуться гордовитої Маші, котру вони вже зненавиділи вкупі з наймитами за її нахабність та гордощі. Матушка дала свій менший старий самовар, що валявсь десь у комірчині, аби тільки здихатись клопоту.
Як сонце стало на вечірньому прузі, Флегонт Петрович запросив усіх до себе на дачу на чай. Софія Леонівна застелила квітчастою скатеркою дошки на повбиваних кілках і звеліла подавать самовар під вербу на причілок. Обстава вийшла надзвичайна й цікава. Діти обстали той стіл, а старі обсіли стіл на вуликах. Собачня теж позбігалась і никала оддалік коло школи або лізла під стіл. Батюшці й матушці здавалось, що вони ніби приїхали на якусь дачу й весело бавляться далеко од своєї господи. Усім було весело. Навіть матушка забулась за завсідній клопіт в передніші дні й з щирим серцем бавилась ніби десь в гостях далеко од господи й од господарського клопоту в веселому товаристві.
— Це вас неначе сам бог привів до нас, — говорив веселий отець Зіновій. — Розважили нас в глушині та трохи розігнали нашу нудьгу. Ми оце неначе заїхали кудись за тридев’ять земель на якусь городянську дачу та й п’ємо чай і розважаємо себе в гостях, в товаристві.
Після чаю усі зайшли в прибрану й очепурену школу. Школа аж світилась ніби наскрізь, як клітка, од багатьох чималих вікон. Усі заразом заспівали пісні, як тільки Левко виступив починальником і затяг веселого козачка. Порожня школа аж загула, як порожня церква. І довго вони співали та балакали ще й при світлі, доки Ївга не прибігла та дала звістку, що вечеря вже готова. Гості рушили з школи через город рядочком, неначе качки попливли по ставку одна за однією, і вечеряли в отця Зіновія в останній раз. Леонід Семенович не пішов ночувать в клуню в засторонку. Він побачив, що вже не знесе запорозького звичаю. Флегонт Петрович з жінкою пішли ночувать в своє нове житло. Синка поклали на ліжку, і він зараз заснув. Маша зачинилась у пекарні й теж лягла спати. В школі запанувала тиша сонна та аж мертва, ще більше примітна після гучного товариства, балакання та разуразних співів. Один маятник коло годинника цокав гучно та рівно. Світло погасло. Село заснуло, неначе одразу вимерло. Школа стояла на одшибі коло здорового вигону. Не було навіть чути, як гавкали сільські собаки. Флегонт Петрович мовчки ходив вподовж довгої світлиці. Йому уявлявсь дім його батька, батькова світлиця з темними образами на покуті, з вишиваними рушниками на образах. Несамохіть пригадались дитячі літа. Він згадав, як батько не пускав його в Петербург на науку в консерваторію, як мати плакала, сидячи край маленького віконечка. Тепер він вийшов побідником з тієї життєвої битви, поставив на своєму й досяг до того, чого так бажала його душа.
Він стиха заспівав веселої арії. Мрії заворушились у його в голові. Йому забажалось купити будлі-де над Россю грунт і хату й поставить дачу в поетичній оселі.
Софія Леонівна лежала на ліжку й курила безперестану. Інші думки ворушились в її палкій голові. Самотність та тиша викликали в неї інші мрії. Чудна, трохи східна обстава покоїв припадала їй до вподоби. Вона любила азійські різкі та гарячі кольори, усе квітчасте та поцяцьковане на перський зразець. Її думки полинули в далекі східні невідомі краї. Перед нею майнув Левко, що недавно тут стояв серед світлиці й виспівував пісень. Вона згадала Левкових товаришів, що часто заходили до неї в гості; і веселий молодий натовп студентів неначе заворушився тут, серед просторної світлиці. І їй чогось стало сумно, що той натовп розлетівся на вакації, неначе полинув в якийсь вирій… а вона зосталась сама, закинута в якесь далеке село на довгий час, в якусь глушину, для неї чужісіньку.
«Флегонт незабаром поїде кудись на гастролі, і я зостанусь сама в цьому глухому домі, неначе черниця в келії… Коли б хоч частіше одвідували мене тут мої знайомі», — думала вона, скидаючи очима порожні кутки порожньої світлиці.
І вона згадала чудові очі в студента Наркиса Назарова, котрий дуже часто одвідував її в Києві. Він неначе став перед нею серед світлиці в цій ніби перській обставі й осміхавсь своїми червоними устами. Між усіма знайомими студентами він був їй найсподобніший. Його одного, тільки його заманулось їй побачить в цім тихім соннім пристановищі.