Кміта казав правду. Часом в негоду та сльоту він і справді ходив на пошту на заробітки з папером та перами в руках. Улясі знов стало якось легше на душі.

— Будьте ласкаві, замовте за мене словечко в канцелярії, коли там треба буде переписчика. В мене рука в письмі чудова, як ви самі бачили в моєму листі до вас, — сказав Кміта. — Часом, як скупиться в канцелярії багато бомаг та треба буде закликать когось на вечірні роботи в канцелярію, то я був би дуже придатний до цієї роботи. Все-таки перепала б сяка-така копійка; і я не сидітиму без роботи та не марнуватиму надаремно часу. Будьте ласкаві, натякніть там при нагоді своїм столоначальникам за мене, що колись, мовляв, був писарем таки ж в тій канцелярії.

— Добре, добре!— сказав Літостанський і подумав, що, певно, старий Кміта запросив його до себе листом дійсно з цієї причини.

Увійшла наймичка, вже взувши чоботи, і прийняла самовар. Уляся незабаром поставила на столі посуд і подала сухі закуски. Кміта виніс пляшку горілки, випив сам і почастував Літостанського, а потім Галецьку та Мокрієвську. Галецька тільки пригубила чарку й одмагалась, а Мокрієвська закинула голову назад і бахнула чарку одразу, ще й другої попросила. Другу чарку вона вже ніби цідила через губи, наче солодкий лікер, вицідила ще й смажні губи облизала чорнуватим язиком. Літостанський вирячив очі з дива, що дама так хилить горілку, неначе мужик в шинку.

«Що воно за проява оця Мокрієвська? П’є горілку, неначе сільська молодиця» — подумав Літостанський, дивлячись виряченими очима на Мокрієвську.

Після закуски наймичка прибрала посуд, а Уляся поставила на стіл тарілки, повні аж зверхом суниць та полуниць, та малини з свого садка. Виливши по чарці, Кміта й Мокрієвська ожвавились, повеселішали. Мокрієвська так і сипала жартами та реготалась безперестану, аж одляски йшли по кімнатах, оповідаючи про веселі пригоди свого життя. Вона вже навіть заводила пісні й підбивала співать й Улясю та Літостанського. В неї неначе сиділа й щебетала безжурна пташка, що вже зроду була призначена співать та щебетать, та звеселять і себе, і людей своїм щебетанням, не гадаючи й не дбаючи ні про яке кубельце. Галецька позирала на неї смутними очима, і їй стало шкода цієї безжурної та веселої пташки.

— Одже ж вам, Уляно Денисівно, як я бачу, багато веселіше тут з такими веселими сусідами, ніж мені в канцелярії з нашими столоначальниками та стійчиками! — сказав Літостанський до Улясі. — З Лукії Наркисівни і справді вийшов би прецікавий та превеселий столоначальник. Я був би радніший служить в її столі, ніж в нашого нудного та вередливого начальника.

— Ет! бодай не казать! Нехай потім колись розкажу вам, — обізвалась пошептом Уляся гімназичним школярським тоном, неначе до своєї приятельки в класі в гімназії.

— То ви так собі й пробуваєте вдома з старим татом і не маєте на думці напитувать собі служби? — спитав хлопець.

— Маю на думці, бо в тата засоби невеликі: ледве вистачає на прожиток. Але тепер, як померла моя мама, я мушу сидіть вдома, щоб усього доглядать; мушу пиклюватись хатнім господарством. Треба самій й на базар ходить, треба наглядать за куховаркою, а часом доводиться самій й обід та вечерю готувать. Як, борони боже, помре тато, тоді вже я мушу сама собі дати ради; певно, стану за вчительку в будлі-якій міській школі. Інколи часом мені спадає це на думку. Але доки тато живий, мушу сидіти вдома. Доля мені до якогось часу сприяє. Не знаю, як буде далі, — сказала Уляся й задумалась.

Улясі вперше на віку це спало на думку од несподіваного питання молодого панича. Про своє наступаюче життя вона й досі ще й думки й гадки не мала, і навіть не розкидала думками так далеко, в невідому і потаємну далечінь. Русяві кучері та тихий погляд молодого гарного хлопця вперше направив її думки в сіру далеч, закутану в імлу та туман.

І їй несподівано стала приємна та мрійна і невідома далечінь, повита поетичними мріями та коханням.

Старий Кміта балакав та жартував з Мокрієвською, але все скоса та скоса позирав на Улясю та Літостанського. Од його кмітливого ока не потаїлось, як заблищали в Улясі карі оченята, як зайнялись рум’янці на її щоках. Не потаїлось од батьківських очей кохання, що виникло й огнем займалось в двох молодих душах в сутінках рожевого душного літнього вечора.

«Напишу знов до Літостанського листа: нехай сватає мою Улясю, бо не шкода буде оддати йому й Улясю, й дім, і зо дві тисячі карбованців грошей, запрацьованих торбами», — подумав старий Кміта.

Надворі вже поночіло. Галецька встала, подякувала, попрощалась і подибала на Поділ. Літостанський підвівся й почав і собі збиратись додому.

— Не забувайте ж нас! Одвідуйте нас, мій коханий, мій любий! — говорив на прощанні Кміта і, обнявши гостя, тричі цмокнув його в губи ще й в обидві щоки.

«Ще й горілкою од його тхне!» — подумав Літостанський, але почував, що його поцілунки чомусь вже не такі гидкі, як були передніше.

Уляся якось ніби закрасила своїми очками ту гидоту.