«Здається, це одна з тих двох гвоздичків, що ми чи торік, чи либонь позаторік вдвох з Червінським сливе щодня ходили назирці, як вони йшли між парами гімназисток… Такі ж пишні подовжасті очі, такі ж звивчасті повненькі уста… Здається, вона, тільки неначе вилюдніла й трохи підбільшала».

І Літостанський задумавсь, дивлячись допитливими очима на Улясю. Вона була убрана в легеньку дешевеньку яснозелену сукню, котра незвичайно гарно приставала до її чорних кіс та чорних брів. На повних щоках грав маленький, ледве примітний рум’янець. Повні уста червоніли, як калина. На повненькій, неначе виточеній, шиї червонів разок доброго намиста. За косою збоку червоніли три повні червоні гвоздики. Літостанському уявилось, що в світличку хтось вніс пучок калини в свіжому зеленому листі.

«Гарна, як калина в лузі над водою! Це або та сама гімназистка, що колись впала мені в очі, або вона дуже схожа на ту панночку, тільки багато краща од неї: рівна, як тополя, і свіжа, як калина!»

Уляся застелила стіл скатеркою й вешталась по кімнаті та поралась, ставлячи на стіл посуд до чаю. Літостанський сидів на стільці й неначе прикипів до стільця: в його вже зникла думка тікати мерщій з хати. Він забувсь і за Царський сад, і за веселий натовп паннів в садку, і за музики. Перед ним неначе одразу десь зникла Лиса гора з відьмами й цапом, і натомість одразу ніби стеля повищала, вікна побільшали; і неначе залисніли здорові дзеркала та паркети, заманячили килими з букетами троянд. До його вуха неначе долітали мелодії музик з Царського садка. Звідкільсь полились пахощі гвоздички та запашної резеди; засяв одразу світлий рай, за який торочив йому жартовливий товариш… І Мокрієвська чогось неначе одразу покращала, і сам цап став не такий поганий та навратливий.

«Ні, не втечу! не піду в Царський садок на гулянку. Треба зостатись та хоч надивиться на цю червону калину», — подумав Літостанський, слідкуючи гострими очима за кожним рухом молоденької красуні чарівниці.

Молоденька наймичка, сільська дівчина, босоніж і в одній вишиваній сорочці, внесла самовар і поставила на столі. Уляся заходилась засипать чай та гарячить стакани, зиркаючи ніби ненароком на гарного білявого панича.

— От моя дочка вже скінчила гімназію! вже й перейшла нас, старих, в усяких науках! — хвалив батько Улясю.

— От і перейшла! Може, й не дійшла, а вам тільки так здається, — обізвалась Уляся й засміялась.

— Ой, перейшла! Про це нема що й казати. Вона так падкувала коло книжок, що дістала аж дві книжки в подарунок в двох класах, — сказав Кміта, обертаючись до гостя.

— Це знак, що ви й справді-таки добре прилягали до наук, — сказав Літостанський.

— Ще й як добре! Було її од книжки не одірвеш. Там такі книжки достала, що просто цяця, а не книжки: обидві золотообрізні ще й з золотим написом. Ось я вам зараз покажу! — сказав Кміта і покатав в другу кімнату та й виніс дві книжки в червоних палятурках.

— Оце одна: «Маша й пропавший цуцик», чи так, Улясю? А друга «Верховець без ноги, чи… здається… без хвоста».

— «Всадник без голови»! — поправила батька Уляся.

— Чи то пак — без голови. Мені, бач, все здається, що «всадник» — то кінь, — сказав батько.

— Та «всадник» це верховець на коні, а не кінь! — сказала Уляся й зареготалась так голосно, неначе задзвонила в дзвоник, скоса поглядаючи на Мокрієвську.

— А я все переплутую коня і «всадника», бо чую, як в церкві співають: «Коня и всадника в море Чермное…» Та дивіться! Ще й переклад з французького, чи що! От так книжка! Ще й загранична, не тутешня! Багато краща й цікавіша навіть, ніж «Бова королевич» або «Єруслан Лазаревич». От як наші пішли вгору! — хваливсь батько.

— Та годі вже вам, тату, хвалитись мною! Аж мені сором перед людьми. В батьків та матерів є звичай чванитись своїми дочками та синами. А дітям це не дуже приємно. Адже ж кажуть, що й сова хвалила своіх дітей, що, мов, кращих і на світі нема, — одбивалась Уляся.

— Ну, то тільки так кажуть: а що люде блемсають язиками, тому не завжди йми віри. Я вже в цьому пересвідчився, — огризавсь і собі батько.

— Ну! вас до совиних дітей ніяк не можна тулить, — обізвалась Мокрієвська, — це вже ви надто себе принижуєте.

— Отже наша сусіда Сухоребра недавнечко хвалилась перед нами, що її дочка Настуся — окраса Галицького базару, бо, каже, як вийде з кошиком бубликів на базар, то й увесь базар од неї покращає. Так, каже, й закрасить собою ввесь точок! А насправжки сказати, то, певно, базар її красить, а не вона базар. В батьків та матерів все так: «мої сини, як соколи! мої дочки, як голубочки!» Еге, так, тату? — одмовлялась Уляся.

— Ну, не всі дочки та сини однаковісінькі. Бувають усякові, не до тебе рівняючи, — сказав батько.

— Таки не втерпіли, винесли оці книжки! Тато всім показує їх, аж мені ніяково — сказала Уляся. — Лихо мені з вами!

— Чого ж лихо? От і ми подивимось, які книжки роздавали вам в гімназії: чи такі, як і в нас в гімназії, чи трохи кращі? Ті ж самісінькі, що і в нас, — сказав Літостанський.