Баби плакали і втирали сльози, вертаючись до палацу. Гризельда похнюпилась і задумалась. Тодозя йшла мовчки і свою думу думала. Вона загляділа в бур’яні чорноволосу стовбувату голову і впізнала по голові чоловіка, що вона бачила на торжку на возі…

«Вже козаки певно добираються оце до замка. Що мені діяти, що почати? Невже мені доведеться одчинити їм браму й оддати на смерть та на поталу і Гризельду, і її сина, і усіх двірських панянок? Невже через мене оцей палац, оця пишна садиба, оця уся пишнота, оце усе добро стане руїною, піде внівець? Невже через мене пожежа заллється людською кров’ю?»

Смутна була Гризельда, вертаючись до палацу; смутні були й баби та панни, але ще смутніша за їх верталась до палацу безщасна Тодозя.

«Нізащо в світі не одчиню я брами в замок! Нізащо в світі не впущу я сюди козаків! Князь лютий ворог моєї віри, моєї мови, лютий ворог України, але я його кохала і тепер кохаю» — думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблідлу й сумну Гризельду.

Гризельда звеліла покликати коменданта й розказала йому, що в садок кудоюсь пролізли козаки і певно кмітять за всім, що вона бачила одного в гущавині на свої очі. Комендант похилив голову й задумався.

— Козаки пластуни могли влізти в садок тільки через болото та мочарі. Треба оглядіти берег, — сказав комендант.

Гризельда й комендант пішли в берег. Стояла літня суша. Болото й мочарі таки добре висохли. Коло берега мочарі сливе зсякли. Чорний мул коло валів і подекуди берегом загус, затужавів. Затужавіле багно порепалось од спеки, од сонця, й подекуди мокре багно парувало під гарячим промінням. Гризельда дивилась, чи не зосталось де на мулі слідів од людських ніг. Але слідів нігде не було знать. Тільки в одному місці на мулі була признака ніби од кабанячих ракотиць.

— Чи не дикі кабани оце бродили оттут в березі й по садку? Ондечки видно неначе смужки, ніби там походили дикі кабани, — сказав комендант.

— Ой то не од ракотиць знаки! То хтось зумисне покопирсав ломакою, щоб напустити на нас оману, — сказала Гризельда, придивляючись до слідів. — Я на свої очі бачила в бур’яні дві ноги.

— В кожнім разі треба тут у березі поставити варту на ніч і викотити в садок зо дві гармати. Ми, ясновельможна княгине, небезпечні, а оборона замку належиться до нас і більш ні до кого! — сказав комендант.

Наближався вечір. Жовніри прикотили на берег дві гармати і стали на всю ніч на варту. І Гризельда, і усі двірські панни ходили, як неприкаяні. Ні в кого й думки не було сісти за роботу. Нікому на думку й їжа не йшла. Ввечері усі двірські панни з Гоизельдою пішли до каплиці на вечерню й думали одговітись другого дня, неначе перед смертю. Тодозя не пішла з ними до костьолу. Гризельда почала заздрівати, чи не має часом Тодозя яких стоячків з козаками.

Настала ніч тиха, зоряна та душна. Тодозя й усе жіноцтво, яке було в замку, позбиралось в палац до Гризельди. Усі двірські панни й жінки стовпились в тісних низьких покоях. В їх була думка поховатись в мурованому палаці од козацького нападу і там оборонятись. Віконця й двері в палаці були стародавні, узенькі, стіни були претовсті, неначе в твердині. Гризельда звеліла понабивати набоями рушниці, шо висіли по стінах в Єреміїних покоях, і бути напоготові. Усім двірським вона звеліла поставати на варту коло дверей з набитими рушницями в руках.

Настала глупа ніч. На селі проспівали другі півні. В покоях світилось світло. Ніхто й не думав лягати спати. Всі двірські панни, усі жінки сиділи мовчки, неначе сподівались страшного суду. Тодозя неначе здеревеніла, сидячи край вікна, закованого залізними ґратками.

«І яка сила занесла мене в цей далекий край, в цей князівський палац, між чужі ворожі люде? І чого я тутечки опинилась між чужими людьми, що самі ж накоїли лиха на Україні і тепер аж трусяться од страху, бо сподіваються помсти, неначе божого суду? І сама я безвинно жду неминучої смерті тільки за те, що я впала князеві в очі, припала йому до вподоби. Мусила поєднатись несамохіть з ворогами. Боже мій милий, боже єдиний! За шо ж мені посилаєш таку кару?» — думала Тодозя, а сльоза за сльозою лилися з її пригаслих очей і крапали на схудлі шоки, на схудлі руки.

Вже й північ минула. В садку стояла тиша. Коли це несподівано блиснула страшна блискавка і в одну мить освітила садок, наче сонце. Віконця з чорними залізними ґратками визначились разом в одну мить. Усі в покоях крикнули разом, як одна людина. Усім здалося, що козаки вже в твердині і з їх гармат блиснув огонь. На небі загуркотів грім. В одну мить схопився страшний вітер і засвистів в садку, загуркотів на башті палацу. Наглий дощ полив ливцем, як з відра. Вітер усе дужчав і гойдав дерева та рів в садку, аж дерево тріщало, свистів на димарях, на башті, неначе намагався розваляти палац, скинути башту.

— Рятуй нас, боже! — крикнула баба Ганна. — Це ж козаки ввірвались в замок.

— Дурна бабо! схаменись! Хіба ж ти не бачиш, що блискає блискавка! Хіба ж тобі позакладало вуха, що не чуєш, як реве та стогне буря. Сама полохлива, як вівця, ще й других лякаєш, — обізвалась Гризельда.