Про УКРЛІТ.ORG

Хмари

C. 63
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (812 КБ)

Calibri

-A A A+

— Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида! Я людина бідна; в мене не то що сотні карбованців нема, в мене ледве зайва гривня знайдеться. А то ще я б давав голові сто карбованців! Про інших шинкарів не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я хіба не чоловік? Хіба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров’ячка?..

— Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! Позич два карбованці й візьми в заставу кожух тільки до покрови, — прохав Бубка.

— Як тривога, то й до бога, а як по тривозі, то й по бозі. Будь ласка, Дувиде…

— А де ж я в світі божому достану? В кого ж я позичу? — бідкався Бубка.

— Я тобі, Олексо, скажу от що: їж борщ із грибами, держи язик за зубами. А то другий раз і шага не позичу. Як оддаси до покрови три карбованці, то позичу.

— Та оддам! Тільки дай!

І пішов Бубка з шинку без кожуха… й без поля. Тим часом Радюк побіг з шинку навздогінці за Терешком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацікавив.

Він пішов вулицею попід густими вербами. Там в густій тіні стояла чимала купка хлопців. Деякі поспирались на тин і лузали насіння, деякі стояли купами, понакидавши свити на плечі. Один парубок виліз і сів на тину. Терешко Бубка поминув парубків, дивлячись набік, і навіть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачіпать.

— Хоч і вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! — крикнув той парубок, що сидів на тину. — Терешку! Кланялась тобі Варка й казала, щоб ти сьогодні вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? Га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! — гукнули хлопці здалеки.

Бубка пішов помалу й не оглянувся. Він справді топтав стежку до Варки Онойківни. Онойко був перший багатир на селі.

Радюк догадався, що в Бубки є роман, що він залицяється, і йому дуже схотілось вислідить це. Те місце під вербами було місцем задля вулиці. Там найбільш збиралось хлопців і дівчат ввечері. Онойкова хата стояла недалечко од того місця.

Того-таки вечора Радюк одягся зовсім по-парубоцькому, надів наймитову шапку й пішов під верби. Улиця вже збиралась. Дівчата сиділи на горбку під вербами й співали пісень. Парубки потяглись до їх з усіх боків: йшли вулицею, городами, лізли через тини. Деякі вже обстали купу дівчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його ніхто не впізнав.

Дойшовши до Онойкової хати, Радюк вглядів Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насіння. Варка була висока, рівна, як тополя, чорнобрива й рум’яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срібні й позолочені дукачі, червоні сап’янці на ногах — все це показувало, що вона й справді була багатого батька дочка. Вся її голова була в квітках. Варка держала в лівій руці хусточку.

З другого боку вулиці йшов Терешко Бубка. Поруч з ним ішов парубчак в картузі, в крамній сірій козачині, підперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школі вкупі з ним. Вони вгляділи Онойківну й попростували до неї.

— Моє поштеніє! — промовив Бубка, здійнявши картуза, і простяг до неї руку.

Варка руки не подала, лузала мовчки насіння й голову одвернула. Можна було дізнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.

— Чом же не подаєте мені руки, Варваро Омельківно?

— Хіба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.

— Про мене, нехай ви будете й Варка.

— Оце, ви та ви! Неначе я тітка твоя, абощо! — промовила Варка.

Бубка взявся в боки, і його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалі на муштрі. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.

— Та хоч подивіться-бо на мене! — зачіпав Бубка.

— Хіба я тебе зроду не бачила? Вже поночі надворі: хоч і подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.

— Ізвольте вам насіння або горіхів.

— Не треба мені твого насіння або горіхів.

— Так от я вам, Варваро Омельківно, купив цукерків. Я знаю, з ким маю діло, — промовив Бубка.

— Не треба мені й цукерків. Як схочу, то й сама куплю.

Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папіросу. В повітрі засмерділо смалятиною й мархоткою.

— Чи дозволите ж з вами трохи постоять?

— Про мене, стій тут хоч і до світу.

— Чи дозволите ж побалакать?

— Говорила покойна до самої смерті, та все чорзна-що! Але вже пізно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.

— Лаяться — то вже материне діло. А ви ж на мене не сердитесь?

— Чого ж мені сердиться? Я не лиха. Йдіть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дівчат; там ваше місце.

— Ой, не там-бо наше місце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькій гуляли на вулиці з хахлами?

— Шукайте собі кращих дівчат та не топчіть стежки до нашого двора.

— Чи є ж де дівчата кращі за вас?

— Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубці не рівня! — промовила Варка й повернула до двора.

Бубка й справді був нижчий од Варки. Врівні з нею він здавався недорослим хлоп’ям. Бубка розсердився й почервонів, побачивши, що шкода й заходу.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том другий. Київ: Наукова думка, 1965.
 
 
вгору