Вийшовши надвір, Дувид вглядів купку чоловіків.

— Та зайдіть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хліба-солі! — сказав Дувид і штовхнув жартовливо плечем одного чоловіка.

— Геть, невіро! Не пхайся! — одказав чоловік.

— Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдіть-бо, та побалакаємо! — сказав Дувид і пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловік торсонув плечима Дувида.

— Ще й грається хирний Дувид! — сказав дядько й пішов у шинк.

— Пиймо горілку, поки живі, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горілку і до пана, і до попа, і до голови. І вчитель тут хилить. Проти Дувидової горілки нема добрішої ні в одному шинку. Нуте-бо, дядьки, я вас почастую! Які-бо ви прохані! Чи наливать?

— Та наливай, та тільки одчепись ік бісовому батькові! Та не пхайся-бо!

— Дай же, боже, нам здоров’ячка на многі літа, а помершим душам легко лежати й землю держать! — приказував Дувид, наливаючи горілки чоловікам. — Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те літо, — бідкався Дувид.

Радюк сидів за столом спершись і дивився. Дувид углядів Радюка, і його чорні, як терен, очі закрутились,

— Мабуть, не з Журбанів? — спитав Дувид Радюка.

— Не з Журбанів… — знехотя обізвався Радюк.

— Мабуть, з нової школи, з школярів? Чи, може, з двірських? — спитав Дувид і насунув на голову ярмулку, котру все підіймало вгору волосся.

— Авжеж, з нової школи… — ледве обізвався Радюк. Дувид не зачіпав Радюка, не пхався й не жартував. Він обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидові очі бігали, бігали і не знали, де дітись.

— Чи почастувать? — якось-таки Дувид наважився, врешті, спитать Радюка.

— Нехай потім; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жінці щось шепотів на вухо в кімнаті. Рухля виглянула з кімнати, запнута під бороду шовковою білою хусточкою, гарна, біла, з тонким носом, з чорними рівними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщій одхилилась за двері, аж золоті сережки заколивались.

Чоловіки й молодиці входили й виходили з шинку, балакали, пили, навіть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увійшов молодий парубчак в крамній сіренькій козачині, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на голові було примазане, аж лисніло. Проділь був розділений збоку, шия була зав’язана червоною з квітками хусткою під викладчастий комір. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим ґудзиком. З-під козачини виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темні очі поглядали згорда на селян. Парубчак увійшов у шинк, скинув картуз і подав Дувидові руку.

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюкові вчителя в школі.

— Шулемехом, Дувиде! — промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долоні та й подав руку.

— Шулемехом, пане Терешку! — обізвався Дувид і зирнув скоса на Радюка.

— Як ся маєте, Дувиде? — промовив парубчак.

— Так собі… живемо до котрого часу.

— Моє поштеніє! — гукнув парубчак до Радюка, піднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зирнув на білу руку, глянув Радюкові в очі й зараз схаменувсь.

— А мені чомусь здалось, що це наш Авксентій! — промовив парубчак якоюсь покаліченою мовою, бо він силкувавсь говорить по-великоруській, хоч говорити до ладу не вмів.

— Чи ви тутешні, журбанські? — спитав Радюк.

— Ми тутешнії, здешнії, — промовив парубчак, хитаючи головою. Те «ви» він почув вперше на віку. Воно його так і підняло під саму стелю, бо він думав, що вже давно заслуговував те «ви».

— Чи не з міщан ви часом або чи не з козаків?

— Може, з міщан, а може, й з кращих од міщан.

— Та бреше він! Не слухай його, хлопче, бо він сірий мужик; його в селі дражнять Бубкою, — гукнув один чоловік до Радюка. Парубчак почервонів, насупився й промовив: «Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть».

— Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, — промовив чоловік.

— Бо мій батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! — промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозуміть Бубчині слова.

— А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! — крикнув дядько.

— Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школі? Чи ти ж тямиш далі од свого носа?

— А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив ґудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

— Авжеж я вам не рівня: я з вами свиней не пас.

— Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобі так чуприну наскубу, як скуб твій вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.