— Якби пак проти когось! А то проти Бога! — сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

— Ох, мені лихо! — аж плеснула в долоні Марта Сидорівна.

— Чи молиться пак Богу твій чоловік? Чи ходить до церкви? — питала Степанида Сидорівна.

— Щось не бачила, щоб він коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хіба напам’ять.

— Еге! Напам’ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної ікони… Тільки, сестро, нікому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в Лавру та в пещери!

Сестри розпрощались і ніби навіть помирились, перелякані страшним лібералізмом своїх чоловіків.

Тільки що Воздвиженський переступив через поріг, як Марта глянула на його невеселими очима. Він одразу почутив кругом неї страшне полум’я, вже йому відоме.

— Скажи мені, на милость Божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубі? Чи ви молоденькі, чи вам і досі в голові грає? Та в вас жінки, та в вас же купа дітей! Борони Боже якої напасті! Та тоді ж ми пропащі з дітьми.

Воздвиженський стояв і дивився на неї.

— Де це ти нагляділа таких пропащих людей? Слава Богу, всі сидимо дома й хліб жуємо. Що це ти верзеш?

— Ти сам верзеш! Що ви палили в грубі з Дашковичем? — присікалась до його жінка.

— Українські пісні.

— Та не дури мене, бо я ще не зовсім дурна! Сухобрусів не було дурних ні в Києві, ні поза Києвом.

— Кажу тобі, що палили пісні! Дашкович щось собі забрав у голову…

— О! Бач! Я ж кажу, що було щось: він забрав щось у голову, а ти й ні!

— А я ні.

— А перехрести лиш свого лоба! — промовила Марта.

— А то навіщо? Дідьків не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звідкіль воно повернуто. Хоч він сам і встоював дуже за патріархальність, одначе вже далеко одійшов од неї і хотів її накинуть на шию комусь іншому.

— Чого це такі думки прийшли тобі в голову? — спитав він у жінки.

— А того, що я завтра їду в Лавру і в пещери і хочу, щоб і ти їхав зо мною на прощу та помолився.

— То й поїду, коли тобі того заманулось, бо самій тобі їхать не випадає: ніяково буде.

На другий день вранці Воздвиженський мусив їхать з жінкою до Лаври, йти з нею в пещери. Він прикладався до всіх мощей, хрестився, бив поклони, підіймав очі вгору до Бога, найняв кільком святим молебні, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра, спокійна. Через те пілігримство до Лаври дуже пом’якішало її серце. А Воздвиженський, поїхавши до Лаври без снідання і дуже виголодавшись, уплітав на всі застави печеню та все розмовляв за святих печорських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись «Патерика» й «Житій».

— От хто був людина богобояща! Наш небіжчик батько, — говорила ласкаво Марта Сидорівна, п’ючи чай з пухкою лаврською проскурою. — Скільки він попоходив до Лаври, до пещер! Скільки раз їздив він і в Почаївську Лавру! Як він молився, як він постив! На цілий Київ нема таких богобоящих людей, як Сухобруси!

— О! Що нема, то це правда! Небіжчик наш батько був просто-таки святий! Я вірую, що він в раї! — промовив Воздвиженський ніби щиро й щиріше уплітав печеню, запиваючи чаєм.

VI

Закопавшись в книжки в своєму кабінеті, працюючи для професорської кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в своїй рідній Черкащині. Жінка, діти, книжки — все те не пускало його, не давало йому вирваться на село. Тепер йому дуже схотілось поїхать на село, подивиться на життя свого народу оком вченого чоловіка, прислухаться до його мови, до пісні. Настали вакації, і він поїхав на село до батька, в свої рідні Сегединці.

Того року петрівка була дощова. Люде спізнились косить сіно, дожидаючи сухої години. Черкаські степи зеленіли, як море. Дашкович виїхав на степ, і його обвіяло свіже степове повітря. Після тісного кабінету, після пахощів од цвілі на старих книжках, поточених шашлями, після міської душної куряви степи здалися йому земним раєм. Повітря було таке чисте й легке, що, здається, груди не втягали його, а само воно лилося в груди. Здавалось, ніби саме живоття напувало тіло, як вода напуває губку, проймало всього чоловіка до самої душі. Дорога стлалась по зеленому степу широким килимом між двома окопами, на котрих росло високе бадилля петрових батогів, обсипаних синіми зірками, молочаю, сизих миколайків, круглоголових будяків. Широколистий подорожник й оксамитовий шпориш наче силкувались вкрить всю дорогу, хотіли одвоювать її од важких коліс сільських возів. Уся зелена степова скатерть, скільки можна було скинуть оком, була ніби заткана квітками: червоними купами смілки, синіми дзвониками, жовтими степовими тюльпанами, фіолетовим соном й чебчиком. В траві ворушилась і тріщала сила коників і всяких кузок. Над степом в синьому небі вились та щебетали пташки. Край дороги бігали проворні ховрашки і, побачивши людей, втікали в нори й сміливо виглядали звідтіль, піднявши вушка вгору. Ввесь зелений степ і синє кругле небо заливало проміння гарячого золотого сонця. Прозорий воздух розширяв небокруг далеко-далеко на всі боки, скільки можна було скинуть оком.