Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв’язав його питання, котрі так довго турбували його душу.

— От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!

— І які то ідеї вилинуть з голов твоїх черкасців? — сміявся Воздвиженський.

— А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно? От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезія!

Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі, дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.

— І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, — промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум’ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.

— Що це з тобою сталося?! — крикнув він.

— Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови!

Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.

— Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.

— Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? — сказав їй на вухо Воздвиженський.

— А що? — спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила широко очі.

— Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в Лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.

— Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

— Адже бачиш! читаю.

— А це що?-промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.

— Книжка! хіба не бачиш?

— А чого ж вона обсмалена?

— А тим, що Степан Іванович обсмалив її жартуючи.

— Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?

— Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.

— Та нащо ж ви тут її смалили?

— Оце! Нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! — сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.

— Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? — сказала Степанида, оглядаючи стіни.

— Нема, бо ти не почепила.

— Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба, Василю! Ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи мені по правді? Ти хочеш запагубить себе, чи що?

— Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!

— Та я так собі спитала… Завтра я поїду в Лавру в пещери; їдь і ти зо мною, прошу тебе!

— Їдь сама! чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?

— Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся Богу.

— То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону Богородиці.

— Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? — казав Дашкович. — А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в Бога, хоч колись і моливсь Богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.

— Здорова була, сестро! — сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.

— Здорова була, сестро! — обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.

— Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.

— Та мій не дуже-то вчений! Йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! — сказала Марта.

— І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті… Чогось змагались, порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку… Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.

— Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо ті вчені люде тепер часом і справді за розум заходять, — промовила Марта й попросила сестру сісти. — Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…