Піднявсь гомін та клекіт. Дехто почав робить цю діляницю складання книжечок між молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навіть силування й накидання декому такої роботи. Одні намагались, другі одмагались. Хазяїн і старі дідичі слухали цю всю тяганину байдужне, пасивно, хоч і нічого не мали й нічого не говорили проти того. Їх очевидячки тільки цікавила новина цієї справи, й досі нечувана й небачена ними на віку.

— Що ж ти візьмеш? Яку науку береш собі для просвіти народу?-спитав молодий Дунін-Левченко в Кованька.

— Я візьму на себе анекдоти; візьму й ладен дати в цьому засвідчення на папері, бо я маю до цього хист, — поважно обізвавсь Кованько.

— Та, певно, фельєтони жартів? — додав Радюк.

— Атож! це саме личить мені, ще й дуже припало мені до вподоби. Давайте й справді будемо смішить ваших сільських «хахлів та хахлушок», оті очіпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонів, що ті очіпки та очкури, усякі дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцікавіша книжка й найбільше матиме читальників.

Кованько, як і міщани та купчики в Києві, вже дуже зневажав селян, дражнив їх «хахлами», гордував ними й піднімав на смішки, як і міщани, ставлячи себе без міри вище од селян, одрізняючи себе от селян, як щось вже інше й без міри вище од селюків.

— А справді, ця книжка мала б найбільше читальників навіть в містах, — знехотя й несамохіть вискочило з уст в хазяїна. — Українські анекдоти — це цікава сила. Це наші народні «Декамерони», тільки ще не позаписувані.

— Одже тобі все смішки та жарти, —обізвавсь Радюк, —може, ще скажеш, щоб тобі платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?

— А чом би пак і ні! І то гроші! Знадобляться на тютюні Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усіх: передніше од усіх вас вистараюсь на просвітника. От, побачите! — говорив Кованько. — Я виграю, а ви програєте.

— Одже ж ти не тямиш гаразд ні нашої ідеї, ні сільської темноти та нужди. Ти тільки гальма для нас і в цей час, і гальмуватимеш нашого культурного воза й далі, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам підеш за водою, — сказав Радюк, вже роздратований і сердитий на Кованька.

— Ой, борони боже, щоб я пішов «за водою"! Я не хочу топиться в Дніпрі. Топись собі сам, коли твоя добра хіть.

— Ти, здається, з тих, що самі не підуть «за водою», але од нетямучості та так, з доброго дива, ладні пустить «за водою» народну просвіту й рідний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вітер, — сказав Радюк і одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнів блиснув в його карих очах.

— Цього Кованька треба б вимкнуть зовсім з нашого кружка, — промовив стиха один студент.

— І варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й сміяться, — жартував Кованько.

— То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрі зуби маєш, — обізвавсь Радюк вже зовсім сердито. — Ти ніби оце бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.

— А як же то я животітиму на світі без цього дурного органа?-жартував Кованько. —Тоді нас і справді не тільки євреї та панки, але й кури та горобці задзюбають.

— Ви, городяни, не тямите поезії села та народної пое-зії.,^3 вас в місті є тільки поезія Житнього базару, усяких крамниць та поезія березових віників в лазні. Міщани, купці та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тільки «хохли, очіпки та хохлуші», — сказав Радюк.

— Та поезія «березової каші», цебто різок в усяких майстрів для своїх челядників, — сказав один молодий гість.

— Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, — обізвавсь один молодий студент, київський дідич-католик, Перетяткевич. — Де вже де, а в нас, на Західній Україні, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвіти, бо в нас здебільшого дідичі, хоч і українці родом, але звуть себе поляками, їх ідеали та мрії шугають не вдома, не на Україні, а десь інде, поза Україною. Ці дідичі та полупанки на Україні та в Галичині не дадуть і шага на народну просвіту.

— Це правда, але просвітність повинна бути загальною для всіх. Ще двісті років передніше в Києві Феофан Прокопович устами свого «Псалмисти, сиріч дяка» сказав, що вчити треба всіх загалом, чи міщан, чи мужиків, бо просвіта повинна буть загальна й для всіх приступна. Тільки потім, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботні читання й для євреїв, — сказав Радюк.

— Та ці старомодні псалтирники й самі не підуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефні, некаширні, — сказав Кованько, не втерпівши з жартами, — вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.

— В містечках це може й буть, але в місті жиди трохи просвічені, то, певно, й підуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвіти, — сказав молодий Дунін-Левченко.