Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловік, високий на зріст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий і ніби хамулуватий. Чорне довге волосся й здорові вуса вже ніби припали сніжком. Карі ясні, але тихі очі світились розумом.

Платон Петрович був освічений і начитаний, як і його батько, котрий, як вольтеріянець, сповняв свою бібліотеку утворами енциклопедистів. До панщанних крепаків він був ласкавий, а до двірських слуг такий добрий, що на старості літ визволив їх на волю, навіть видавав пенсії грішми та харчами. Од батька до його перейшла, ніби в спадщину, любов до книжок, до просвітності, навіть до штучності. Він все сповняв батьківську сливе винятково французьку та німецьку бібліотеку новими книжками; любив українську історію, любив козацьку давнину. «Історію Русов» Кониського, українську історію Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам’ять. Але він був падковитий тільки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування і в його селі, і в Києві стояли без лагодіння десятки років. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як підросла дочка, він мав на думці вже продать свою батьківську оселю й струхлявілий дім на Липках, щоб не клопотаться лагодінням, і купить новий гарненький, готовенький.

Хазяйка Юлія Кирилівна сиділа за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звідтіля. Щупленька, невеличка на зріст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убранні і, неначе пташка, вгніздилась в гніздечку з кисії, та кружев, та білої ангорської пухкої шалі. Здалеки вона здавалась молоденькою блідою утлою панянкою. Було знать по її делікатному блідому й наче прозорому обличчю, по її тоненькій щупленькій постаті, що вона за ввесь інститутський час і справді випила добру порцію оцту, схламала потаєнці пудів зо два крейди, щоб буть блідою й делікатною, як тоді була мода.

Паничі підступили до господині, здоровкались з нею й поздоровляли з іменинником. Вона була привітна до всіх і ласкава. Добрість і тихість вдачі світилась в її ясних оченятах. Тільки Радюк запримітив, що вона якось не так ласкаво привіталась з ним, як було колись передніше.

— Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? — сказала Дуніна-Левченкова.

— Оженився, якось сподобив-таки господь! Тепер я неначе причалив до берега, —сказав Радюк.

— От і добре! Я дуже рада! — обізвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись передніше торік і позаторік: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької доні, а теперечки ці надії пішли марно.

Старий хазяїн щиро привітавсь з молодими, підвів голову, випростав згорблений стан і неначе повеселішав. Він любив молодих студентів, любив слухать їх веселу й розумну розмову і сам тоді ніби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавіший, бадьористіший. Він був нахильний до принципіальної філософської розмови, котрої не люблять старі люде І котра так гарячить та запалює молодих.

— Сідайте ж, будьте ласкаві, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, —припрохував Дунін-Левченко, показуючи рукою на стільці навкруги довгого стола, — та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай і закусюйте, що кому до смаку.

Молоді паничі обсіли стіл і зробили пошану наїдкам та закускам Юлії Кирилівни. Наганявшись та нагулявшись після нудних екзаменів, вони натрапили на добрий попас і полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе він десь по дорозі виливав стакан в бутлі або в барильця.

— Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? — спитав хазяїн Радюка.

— Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої дві сестрі вже вийшли з інституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батькові байдуже, бо я й сам якось дам собі раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та піклуватись господарством, — сказав Радюк.

— Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От ніяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то ніколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, — сказав Дунін-Левченко.

— Та якби ворухнулись добре, то звідки і той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, —-обізвавсь один вже літній гість дідич, що був однієї верстви на літа з хазяїном.

— Може, ви й правду кажете, але я до тієї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусіди, дідичі з Волині, поляки, може, тим і не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене і та цураються мене.

— Та й їх діти, сказати правду, і теперечки в університеті держать себе осторонь од нас, українців, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас «культурниками», — сказав Радюк. — Прізвище, на наш погляд, зовсім-таки не погане для нас, але вони самі чомусь і гадки не мають за просвітність народу в тих краях, де вони тільки й животіють послуханням та працею нашого народу.