— Та то його й брата переделікатнила й перетончила мама, — сказав Радюк. — Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гімназії, то часто заходив у гості до його батька й до цих моїх товаришів, його батько й тоді жив на Липках в своєму власному домі. Мати його дуже делікатна панія.
— Мабуть, така, як була небіжка ваша мати, бо на неї в інституті й справді ніколи, мабуть, і вітер не віяв, і сонце не гріло, — сказала Висока.
— Нехай над нею земля пером! — обізвалась стара Масючка й перехрестилась.
— А оцей білявий красунь, — говорив далі Радюк, — та його брат, як були в нижчих класах гімназії, ніколи не ходили пішки в гімназію, їх возили в фаетоні з ліврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться та каже: «Якось ніяково мені посилать в гімназію їх пішки, коли польські пани посилають своїх синів в гімназію в парних фаетонах, а багатші та знатніші — і в каретах. Будуть з нас сміяться, як з простих людей». Бо тоді в гімназію не приймали міщанських дітей, а тільки дворянських. Та вже після того згодом, як була знесена панщина і пустили в гімназію усяких міщанських та міських дітей усякої верстви, тоді вищезли коло гімназії ті карети й фаетони і лакеї в лівреях давніших польських панів.
— Певно, скрутніше трохи стало, то й шик увірвавсь, — сказав Масюк.
— Вже як підбільшали оті обидва Дунін-Левченкові хлопчики, то вони й самі побачили, що це якась дурість, зовсім ні до чого не придатна, й почали ходить пішки в гімназію.
XIV
Другого дня прочани одговілись в великій Михайлівській церкві на службі божій у святої Варвари і, вернувшись в гостиницю, пили чай з проскурками, котрі вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони розташувались за столом зовсім по-домашньому й почали їсти сніданок. Масючка, й Галя, і панія Висока були убрані в чорне убрання, в чорні чіпки з чорними стрічками. Тільки в Галі червоніла на шиї макова стрічечка та неначе горіли дві червоні кокарди з стрічечок, пришпилені на горсеті одна під одною.
— От, хвалить бога, ми й одговілись. А народу, а тих прочан яка була силенна сила ще й на пізній службі! Який натовп в церкві! крий боже!-говорила Олександра Остапівна Масючка.
— Ви б вже поскидали оті чорні убрання, бо вже ж одговілись. А то як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлівський, а в Флоровський панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе флоровська ігуменя, а ти, Галю, неначе ігуменина келейниця, а ви, Лекеріє Петрівно, схожі на рясофорну хористку, — жартував і собі Радюк.
— Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, більше скинулась на ту, що тягає на дзвіниці хвалу божу за хвіст, — сказала якось смиренно Лекерія Петрівна.
— От з вас істинно була б щира та богобояща черниця!-говорив з жартом Масюк.
— Ой, не грішіть! ой, не вводьте мене в гріх та в спокусу хоч до вечора, хоч до першої зірки! бо я ж тільки що одговілась. Нехай я буду присвячена хоч до вечора, — сказала Лекерія Петрівна.
— А після першої зірки вже й нічого? можна грішить ? — спитав Радюк.
— Після першої зірки мені байдуже! За всі голови!
— Ну, ми нагрішимо трохи швидше, ще до обіду, — жартував Масюк.
— Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за людський лихий язик і потім. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив буть без гріха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрішиш, як не ділом, то словом, — бідкалась Лекерія Петрівна з острахом за свою праведність.
— А чи багато ти, Павле, назнав квартир?-спиталась Галя.
— Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходім зараз. Буду потім вам показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобі буде уподобна, — сказав Радюк.
— Піду й я з вами! Подивлюсь, які кімнати в цих київських палацах, які там горниці всередині, які люде, — сказала Лекерія Петрівна.
— А ви ж недавнечко бідкались, що в вас ноги аж судомить од ходні по горах та бескетті, — сказав Масюк.
— Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як мені оце заманулось заглянуть в ті палаци, глянути, яка там обстава, які стільці й канапи, і чим вони пооббивані, і які по стінах шпалери! їй-богу, побіжу з вами колядувать по тих палацах.
— Або старців водить по Києву, бо їх тут добра метка. Але ж беріть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а то позабуваєте та розгубите по вулицях і додому не донесете, — жартував Масюк.
— Не погублю! Не бійтесь! Все в голові додому принесу! В мене голова, як копа пшениці.
— Або як добрий винницький казан! Є куди убгать!— сміявсь Масюк.
— Ой, не спокушайте, бо нагрішу ще й до обіду! — крикнула Лекерія Петрівна.
— Йдіть та й нам порозказуєте за все! — говорила Масючка, лягаючи на ліжко, — а я оце ляжу та полежу. А як знайдете собі кубельце, то й я піду та подивлюсь на його, — говорила стара мати, налагоджуючись прилягти на ліжку.
І вони втрьох пішли оглядать порожні квартири. Масюк та Масючка полягали на ліжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потім почали дрімати та позіхать і трохи не поснули. Але пригадали, що після причастя гріх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а молоді та панія Висока не вертались. Вже і з півдня звернуло, вже їм і їсти схотілось, а тих все не було. Аж в найпізніші обіди вони вернулись засапані, потомлені, аж тлінні й голодні.