— Слава вам, Лекеріє Петрівно! — говорив і разом реготавсь Радюк.

Дунін-Левченко й собі реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

— Коли загнали їх в повітку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, — говорив Масюк.

— Дух святий при нас та при хаті! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! — говорила Лекерія Петрівна вже з легенькою досадою в голосі, —а все то ви, Павле Антоновичу, таки винні були, що мені верзлось таке страховиння!

— Чому так? Я й сном і духом в цьому не винен.

— Бо як почали на виїзді на прощу торочить з своїми сусідами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали між собою змагаться та кричать, то вони мені обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й ні до чого не годенне.

— Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досі вмерли. Й до Києва б не доїхали, — сказав Радюк.

— Якби небіжчик був не вирятував вас з біди, то ви оце досі були б вже в пеклі. Ой, горе нам! — сказав Масюк з тонким натяканням на жарт і з богобоящою міною на виду.

— Жартуйте-бо та й міру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, — сказала поважним тоном Лекерія Петрівна, збиваючись несамохіть на вислови знахурок.

— Чи ви пак, Лекеріє Петрівно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дідьків?-сказала Галя.

— Невже? Ой господи! Який тепер світ настав. Що ж то далі буде?— бідкалась панія Висока. — Це, певно, десь в Туреччині або в Німеччині вже народивсь антихрист.

— Ну, та й добрі пироги печуть там у вас на селах, Лекеріє Петрівно!— вихопивсь Дунін-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. —Істинно сільські! смачні, аж запашні, й тривні. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.

— Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п’є. Та то я пекла власними руками!— аж крикнула панія Висока якось трохи чванливо.

— Честь вам і велике спасибі!— сказав гість. — В нас так мені вже обридли ті кухарські солодкі та легесенькі, ніби повітряні пиріжки та кухарська одноманітна страва! Було прибіжимо з братом з гімназії, голодні, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотілось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делікатні та тоненькі.

— От я й рада, що наша Масюківка стала вам в догоді, —аж кричала од радощів Лекерія Петрівна, —от я вам зараз ще принесу тарілку! Ой, вікна треба помить!— крикнула вона й схопилась з стільця.

"Які вікна? Що це вона плете?— подумав гість, — чи не божевільна вона?"

— Ой, вікна ж, моє ти лишечко! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досі не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осені в цих ледарів вікна не помиті! І мухи, й павуки, і голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А двері тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!

— Чи вікна та двері, чи пироги передніше?-говорив. регочучись, Радюк.

— Авжеж пироги, а потім вже вікна! Ось я зараз!— репетувала Лекерія Петрівна.

— Не треба, спасибі!— крикнув гість, схопився з місця і вхопив своєю білою делікатною рукою за її червону шерстку руку, привів і посадовив силоміць на стільці, — не клопочіться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самісіньку шию, аж сить поклав на собі.

— Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як ні, то я винесу вам ще повнісінький кошик, — говорила Лекерія Петрівна.

— Не бігайте й не виносьте! Мені вже час додому, хоч мені й дуже приємно ще посидіть та побалакати. Напиши ж мені, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибіжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх іменин. Зберуться, зійдуться мої товариші та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душі. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дірка за столом, як кажуть селюки.

Гість розпрощався з дуже делікатними поклонами, шаркнув дрібненькими ніжками перед Лекерією Петрівною, неначе перед молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за пиріжки. Лекерія Петрівна аж почервоніла, од несподіванки навіщось дригнула назад маленькою ніжкою, ще й трошки присіла, неначе маленька школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву, чи на ліву.

— Ну та й делікатний! Ну та й тендітний цей ваш товариш! — репетувала Лекерія Петрівна.

— Дуже вже переделікатнений! — обізвавсь Масюк.

— А які в його маленькі та м’якенькі ручки! Достоту, неначе в панни. А які дрібненькі та тоненькі ніжки! — репетувала Лекерія Петрівна.

— А ви й до ніжок придивились? Ну та й цікаве ж та кмітливе в вас очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, — сміявсь Масюк.

— Коли воно якось само кидається в вічі! І ладна б не дивиться, та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, — сміялась Лекерія Петрівна.