Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарiвниця заворожила її крила. Гетьманша тiльки пригубила чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i нiколи не був п’яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його i неначе говорила очима: "I сам не пий другої чарки, i не смiй частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесi, не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.
Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки двоє: пан Беньовський, як королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архiєреї. Та особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля другої потрави невеличка чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки не взяла чарки i посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху Лютаїху.
"Ну, не вп’юся я за обiдом такою чарочкою! — думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. — Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!"
Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо їх готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.
Потрав подавали багато, але гостi не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей їсти й пити.
В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.
"Честь менi оддає… це недурно… Гетьманша запобiгає в мене, пiддобрюється до мене… Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", — подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.
Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських воєвод та бояр i доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.
Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже приємний обов’язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що їм у саду пiд вольним небом стало легше на душi. — Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п’янi.
— Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п’янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! — гомонiли нишком старi полковники.
Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м’яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.