Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до неї. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум’яним личком своєї милої.

Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з’явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло неї зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.

— Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?

— Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину.

— Чи говорила ж з тобою мати? — спитав Зiнько.

— Говорила, ще й дуже ласкаво.

— Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, — сказав Зiнько.

— А батько? — спитала тихенько Маринка.

— Про батька не скажу… з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько — чоловiк завзятий, — сказав Зiнько i опустив вiка на свої яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. — Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий.

— Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од самої гетьманшi. А я. гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, — сказала Маринка, i по її щоках покотились двi сльози.

Зiньковi стало жаль молодої дiвчини. Вiн взяв її за руку.

— Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! — промовив Зiнько.

— Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православної вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.

— Або добути, або дома не бути, — обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. — Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення.

Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, її журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волi Зiнько не насмiлиться слати до неї старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.

— Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, — втiшав Зiнько Маринку.

За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.

Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за неї i забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сiла й собi на лавцi i завела розмову з своєю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Лютаїсi хотiлось їсти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важкої роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула.

"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! — думала голодна Лютаїха. — Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень… А я, хапаючись в дорогу, з’їла тiльки п’ять пирогiв. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд.

З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап’янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав їх десь з мiшка цiлими пригорщами.