Про УКРЛІТ.ORG

Гетьман Iван Виговський

C. 67
Скачати текст твору: txt (922 КБ) pdf (570 КБ)

Calibri

-A A A+

I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

VII

Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней… Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв…

Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.

— А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? — спитав в сина Демко. — Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?

— Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а…

— А манiвцями… — обiзвалась мати. — Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.

— А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

— До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, — сказала Лютаїха.

— В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, — сказав син.

— Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? — спитала.

— Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, — сказав син.

— I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? — сказав батько. — I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi…

— Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.

— От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! — жартував батько. — Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

— А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, — сказав Зiнько.

— Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! — жартував старий Лютай. — Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап’янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.

— Ох, ох! — зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

— Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, — сказав старий Демко. — Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.

— А може, й вчинить бiду, — обiзвалась стара Ольга. — Бог його святий знає.

— Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, — обiзвався син.

— Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? — спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.

— Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, — сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.

Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.

— Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! — крикнув батько.

— Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? — несмiливим тихим голосом промовив син.

— Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.

 
 
вгору