Про УКРЛІТ.ORG

Гетьман Iван Виговський

C. 65
Скачати текст твору: txt (922 КБ) pdf (570 КБ)

Calibri

-A A A+

"Пориває до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу в Суботiв смерком… Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi буде легше", — думав Зiнько, поглядаючи на гори, на лiси.

Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi друга церква на шпилi. Зiнько приїхав до гетьманського двору, оглядiв подвiр’я. Скрiзь було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали. Зiнько повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою. Вiн заглянув у садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу.

"Чи не в неї свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що думає? Як менi хочеться побачити її, знати її думки! Перелiзти б через частокiл та хоч заглянути в вiконце…" — подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив, що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою.

Зiнько об’їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь-неначе знявся з мiсця, як птиця, i полетiв по битому шляху. Зiньковi стало легше на серцi од швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице.

"Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то моя душа занидiє од довгого ждання!" — думав Зiнько, вже свiтом вертаючись в батькiвський двiр.

Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасi, i звелiв йому прикупити двi пари молодих волiв до плуга. З Зiньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому тi воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.

Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги i завернув до Суботова. Вже смерком вiн вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазяїна. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзується на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв!

"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в її покоїв, i, може, побачу Маринку… Гетьман живе на другiй половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене… Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака…"

Зiнько об’їхав двiр. В дворi не видко було нi живої душi. Вiн пустив коня поза садком, об’їхав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка, аж дух забивало. Зiнько повернув коня назад i, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однiєї прогалини кiнь сам спинився, неначе спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому пiску, котрим була посилана стежка. Вiн придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.

— Хто то такий? — крикнула Маринка через частокiл. — Чого тобi тут треба?

Зiнько впiзнав Маринчин голос.

— Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула про мене, — обiзвався Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.

— Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а от i трапилось, що я таки тебе побачив, — промовив тихо Зiнько.

— Це ти так пiзно приїхав до нас в гостi? Чого ж ти так опiзнився? — спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що її голос дрижав.

— Я не в гостi приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам Бог з неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на цьому самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пiзньої доби?

— Про тебе думала, — обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в неї несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла.

— А я думав про тебе, об’їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нiкого на свiтi не любив. Я не вперше отут об’їжджаю оселю та заглядаю в садок… Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тiльки вловити погляд твiй, ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на твої очi i знов вернутись додому.

— I не їздь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того нiчого не буде, нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою…

 
 
вгору