— Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! — кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

— Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! — сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

— Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! — говорив Демко. — Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

— Не попустимо цього! — кричав Мiняйло.

— Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! — закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi.

— Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, — тихо промовив Демко, — не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

— Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! — говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози.

— От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? — говорив Демко Лютай до своєї жiнки. — Певно, сховаєшся в погребi за дiжками та кадовбами?

— Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, — сказала Ольга.

I вона говорила правду. За часiв воєн Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, українськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю.

— Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби наймає в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, — обiзвався один старий козак Чухрай.

— Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, — сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське життя, неначе страшної руїни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Лютаїха пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала доїти корови вкупi з своїми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до корiв.

— А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й полуднувати. Чи вип’ємо гiркої, чи солодкого меду? — говорив старий Демко.

— Мабуть, гiркої, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв Виговського, — сказав Мiняйло.

Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий пiдняв проти Польщi реєстрових козакiв i задумав пiдняти усю Україну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Iлляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв. Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки, надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вiчi, i її делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлинi очi до сонця.

Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору!

Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi коло самого ганку. Коло неї на стiльчиках сидiли Катерина та Олена, Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацької старшини обсiли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тиміш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок, привiтався до гетьманшi та її гостей i став пiд грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок. Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в квiтчастих дорогих жупанах: i червоних, i блакитних, i рожевих. Блищали золотi дукачi та сережки, блищали золотi позументи, манячили усякi стрiчки. Прогалина нiби цвiла пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так, як Маринка. Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, її карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона стала веселiша й проворнiша, почала пустувати, прудше стала бiгати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бiгала, не могла на мiсцi встояти.