— То це на тебе, Зiньку, находить сум перед вечором? — спитав старий Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. — Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба — це бабське дiло, тiльки баби люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" — хоч би її курка брикнула або муха за нiс вкусила.

— От i вигадує старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасiвськi? — обiзвалась Ольга.

— А то ж нi! Сам чув на свої вуха, як зiтхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой лишечко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати — це дiло бабiв. Козакам сором сумувати!

— Та то я, може, зiтхала чого iншого, а не од того, що мене мухи кусали, — обiзвалась стара.

— Мабуть, нi! бо є такi молодицi, що як їх кусають мухи, то вони гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються руками й ногами, а є такi, що тiльки охають та стогнуть, — жартував старий Демко.

— Смiйся, смiйся собi на здоров’я! аби не плакати! — обiзвалась стара.

— От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще такi молодi, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта.

Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Українi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр.

— Зiнько сумує i зiтхає, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, — обiзвалась стара Ольга, — От ти старий i розумний чоловiк, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз i догадаємось, хоч ви, чоловiки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди.

— О, ви вже i справдi митцi на все! — смiявся старий Демко. — 3 якої ж то причини Зiнько сумує?

— Та це ж та причина, з якої сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не признаєшся.

— Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, — сказав Демко i осмiхнувся.

Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

— Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший — з перцем, — сказала Ольга.

— Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, — промовив Демко Лютай. — Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

— От там вона! — сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац.

— Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? — спитав Демко.

— Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, — сказала Ольга.

— Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! — обiзвався Демко.

— А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка — шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, — сказала Ольга.

— Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?-обiзвався син.

— Та, сину, й люди, але…

— Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них’виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, — жартував старий Демко.

— Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, — жартувала й собi стара.

— Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? — пiшов навпростець батько.

— Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, — сказав син i задумався.

— А до залицяння то близько звiдсiля, — додала мати. — Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! — сказала мати i зiтхнула.

— Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! — промовив Демко.