— Невже! — крикнули всi в один голос.

— Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочiєвi вiвчарi та свинопаси, не вартi доброго слова.

— Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi, отi вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, — обiзвався Iван Виговський.

— Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам’ятати до нових вiникiв, як небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi мiста шведам i присягла на пiдданство Карловi Густавовi, щоб показати Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що схоче. Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочiєм дали йому пам’ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати нашi права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурнi i приборкала короля.

— То ваша милiсть вкупi з шведами бились з королем? — спитав Данило Виговський.

— Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимiр намiрився обтяти нашi привiлеї i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведiв, а потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, — сказав Немирич, — але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочiя i оце прибiг просто з Ракочiєвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана…

Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився бiгти по сходах.

— Гетьман нiкого тепер не пускає до себе, вiн давно слабує. Тут тiльки що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i лiг на лiжко, бо дуже втомився. Здається, вiн вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? — сказав Iван Виговський.

— Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника Ракочiя i його вiйсько. Ракочiй не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки, та усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не вартi вони, щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж з ними. Зараз поїду до гетьмана!

Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.

— Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять до гетьмана. Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi. Побалакайте з нами та оповiдайте нам докладно, чого там накоїли тi супряжичi з дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь! — впрошував Iван Виговський.

Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та привiтний голос неначе свiжим вiтерцем подихнули на палку, неспокiйну Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi боки, неначе його силою посадили на стiльцi, неначе хтось держав його силою на одному мiсцi i не давав йому знятись з мiсця i полетiти в гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокiйною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Вiн був ладен кидатись в усякi битви, переходити з шведського стану до Ракочiєвого або й до iншого, аби захистити привiлеї шляхти.

— Ракочiєве вiйсько — це якась наволоч, а не лицарське вiйсько, це ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та пастухiв. А до їх поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що живляться вiйною, та якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або мiстечко, зараз грабують, палять, руйнують, рiжуть товар, вiвцi, кури, качки, свинi, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п’ють, а потiм посваряться, полаються за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В їх все гульня та рiзанина. Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його i я. Менi сором бути в спiлцi з цiєю дикою ордою. Шведи… О! Це iнша рiч! Шведи — це шляхетнi лицарi: з ними варто держати спiл. А Ракочiєвi трансiльванцi… пху! Нi! Зараз поїду до гетьмана i усе докладно заповiщу. Нехай порве спiл з Ракочiєм!

I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi чималi очi його блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця. Ненависнiсть до дикої Ракочiєвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так що вiн не мiг всидiти на мiсцi.

— Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах переднiше за все й вартнiше за все. Сiдайте та вип’ємо по кубковi доброго меду та побалакаємо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана. Може, вiн подужчає до завтрього. Скидайте, carissime amice*, (* Дорогий друже (латин.), — Упоряд.) кунтуш та кольчугу i будете в нас дорогим гостем! — сказав Iван Виговський i тихенько бiлою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати шаблю та витягати з-за череса пiстоль та кинджал.