Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час усiм не припали до вподоби, навiть були неприємнi, а декому й противнi. Навiть слуга Виговського, старий козак, i той постерiгав, про що буде тепер розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що став коло ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:

— А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!

"Треба бути обережним, — подумав Виговський. — Москва ще стоїть над нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i слуг i випитають, що їм треба".

— Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi! — почала розмову Катерина. — I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв ще не бачила в гостях в мого батька.

— Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене… панькався з ними, як з болячками, — промовив Iван Виговський.

— Це такi болячки, що було б лiпше їх повирiзувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тiла, — обiзвався щирий Данило Виговський.

Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.

— Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на пiвнiч i бодай не вертались! — сказав старий Остап Виговський.

— Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввiгнали в домовину мого тата, — сказала Олена Нечаєва.

— Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городi! — додала Катерина й разом реготалась.

— Ну та й придбав гетьман собi приятелiв в Москвi! Цур їм, таким спiльникам! — додав Данило Виговський.

— I цур їм, i пек їм! Що правда, то правда, — обiзвався старий Остап Виговський. — Польськi пани кращi за їх.

— Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як сатана, i дурнi, як ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без кiнця. Два роки минуло, як Україна доброхiть присягла московському царевi, а цi московськi зателепи вже порядкують та орудують на Українi, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричi побили нас в трьох битвах, — сказав Iван Виговський.

— Для їх, москалiв, для їх, стрiльцiв, став палаци, пускай їх в усi мiста, куди їм буде завгодно! — сказав Ковалевський.

— Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки мiстах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, — сказав Iван Виговський.

— А якi вони чуднi, оцi бояри! — обiзвалась Катерина. — Не сказати б — московськi попи в рясах та з патерицями… Як вступила я в свiтлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!

— Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз або на Батиєвих баскакiв, — бовкнув Данило Виговський. — Це правдива московська татарва, тiльки вiра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

— Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж i гетьман купив собi бiду, та й за свої грошi, — пожартував Ковалевський.

— Та якi вони лайливi! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобi, гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, i Бога не боїшся, i людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, — жартувала Катерина.

— I справдi: "поїхав мiй миленький, бодай не вернувся", як спiвають в пiснi, — додав Данило Виговський.

— Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось позiхають… А пiт на гладких щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я вже хотiла встати з-за стола та повтирати їм гладкi морди, бо з їх лобiв аж в полумиски капотiло, неначе з стрiхи, їй-богу, хотiла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

— Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри і чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, — сказав щирий Данило Виговський.

— Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, — обiзвався обережний Iван Виговський. — Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.