"От тобi й чари готовi!" — в кiнець усього промовила Сандала.
Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. Їх серце наллється любов’ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в їх душi, а в серцi запанує ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажає твоя душа i Розалiя буде твоя".
Герман подякував Сандалi, заплатив їй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря.
— I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? — не втерпiла Олеся i спитала в тiтки.
— Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виїжджає висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.
Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й її мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоєм. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихої стала добра, а черстве серце її пом’якiшало, як теплий вiск. Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк.
Олеся зiтхнула, неначе їй стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчної тишi було виразно чути кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.
— Ой Боже наш! Хтось нападає на наш палац! — крикнула тiтка Павлина.
— Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? — обiзвалась Олеся.
— Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! — закричала тiтка.
— Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди їм не слiд, — сказала Олеся.
Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набоєм, поклавши шаблю на стiл.
— Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! — обiзвалась смiлива Олеся.
— Ой серденько моє! Я боюся й доторкнутися до рушницi. Та не крути-бо тiєю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, — говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима. — Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? — говорила тiтка Павлина через пасма основи.
— Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, — сказала Олеся.
— Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од напастiї — молилась тiтка, неначе за тином з ниток.
Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув свої кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.
— Хто там стукає? — гукнув економ, притулившись лицем до мiцної дубової брами. — Чи свої, чи вороги?
— Свої й не вороги. Я — писар вiйська Запорозького — Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, — сказав Виговський. — Не бiйтесь нiчого.
— Добре! — сказав економ. — Але чи ти напевно писар? — питав економ.
— Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впiзнає навiть мiй голос, — сказав Виговський.
Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр’я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в’їхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радостi.
— Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!
— А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй.
— Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, — обiзвалась Олеся.
Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi.