— Ти — Герман! Ти — син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти — син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

— Я — син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоїй пишнiй дочцi Розалiї, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смертi. По твоїй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

— Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! — обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум’яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров’ям та щастям.

— Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своїх ворогiв не буду видавати своїх дочок! — грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

— Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! — додав далi князь Адольф.

— Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, — обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.

— Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, — промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

— Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, — обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

— Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

— Що ж було далi? — не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

— Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла ті пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя.