Другого дня аж в дванадцятій годині повставали господарі, тільки що повмивались і лагодились сідать за чай на ганку, як за садком та за хатою в возвозі між горбами почувся стукіт повозки, котра торохтіла і все наближалась, очевидячки, повертала не до млина, не до греблі, а за угол оселі, до брами.

— Хтось до нас їде: повертає з возвоза до двору, — промовив Літошевський.

— Може, якраз капельмейстер з жінкою. Оце поспішились! Де ж я їх прийматиму? — сказала нишком жінка.

— Оце ж таки! А в кабінеті! — обізвавсь Літошевський.

Наймит вибіг з стані й побіг швиденько одчинять браму. Брама одчинилась, і в двір вскочив на вокзальній жовтій повозці гість, закутаний з головою од куряви в біле парусинове пальто. На голові стриміла гостроверха відлога, що закутувала лоб до самісіньких чорних товстих брів. Чорна борідка на білому пальті здавалась пучком головешок.

— А! Маврикій Павлович Николаідос їде! — сказав Літошевський.

— Він, він. Чого це він так зарані з одвідинами? — сказала Софія Леонівна, і її вид одразу неначе пояснішав, повеселішав. Очі аж заблищали.

Літошевський побіг назустріч, одчинив хвіртку з двора в квітник і тричі поцілувавсь з гостем. Гість попрямував до ґанку, на ході похапком скинув біле пальто й швиргонув його на штахети. Николаідос був начальник недалекої залізнодорожної станції. Він був грек, родом звідкільсь з-під Бердянська, ззамолоду служив у війську, був офіцером, але згодом покинув військову службу й достав місце начальника на вокзалі.

Софія Леонівна одразу змінилась: стала весела, привітна. Вона не пішла, а ніби побігла назустріч Николаідосові й привіталась з ним дуже привітно.

— Не подивуйте, що я так зарані приїхав. Вам є пакет з пошти. Я догадуюсь, що в тому пакеті замикається якась приємна для вас звістка, — сказав гість.

— Певно, викликають мене на гастролі, — обізвавсь Літошевський, роздираючи конверта й швиденько перебігаючи очима лист.

— А що? Викликають? — спитала жінка.

— Та вже ж викликають, тільки не знать куди. Господи, яка далеч! — сказав Літошевський. — На Волгу й за Волгу, аж на Урал!

— Прошу ж до покоїв! — попросила гостя Софія Леонівна.

Николаідос на ході похапцем обтер хусткою порох з виду й пішов у покої. Літошевський запросив його до кабінету, бо в світлиці саме тоді наймичка поралась та прибирала. Кабінет був обставлений достоту так само, як і світлиця. Турецька широка софа була застелена чудовим оксамитовим стриженим перським килимом. Перед софою був простелений простіший здоровецький килим з чудними дрібненькими взорцями, а на стіні був почеплений такий самий чималий килим з чудовими різкими червонястими та жовтогарячими арабесками. В кутках стояли високі перські вази, що аж очі вбирали в себе ярими лиснючими фарбами. На стінах висіли подовжасті олеографії маккартовських чудових виглядів. Сонце сягало в дві вікні через увесь кабінет, неначе розтягле дві золоті основи з золотих ниток, що впали десь з золотої снівниці в піднебессі, і ніби запалило гарячим промінням взорці килима на підлозі. Ясні, різкі та лиснючі перські взорці стали ніби ще гарячіші. Кабінет од того сяєва ніби зайнявсь, ніби жеврів жаром і неначе був напоготові от-от спалахнуть.

Николаідос вступив в кабінет і знов привітавсь до хазяїнів.

— А ви, Софіє Леонівно, нівроку, поправляєтесь, ще й покращали! — сказав Николаідос.

— Певно, на ваші очі покращала.

Він цмокнув її в руку, а хазяїна в обидві рум’яні щоки. Софія Леонівна попросила його сісти на софу, хазяїн подав йому цигари. Николаідос був височенький на зріст, трохи сухорлявий, костистий та широкоплечий. Коротка борідка уся ніби пойнялась дрібненькими кучерями. В його були товсті рівні чорні брови, здорові розкішні вуса, чималий тонкий та рівний ніс, чималі темно-червоні губи та здорові подовжасті карі очі. Усе було чимале на його виду, але усе було гармонічне. Усей вид його був темнуватий, з легеньким матовим оливовим східним сутінком. Але повні темно-червоні уста, здорові карі лиснючі, навіть ніби сердиті очі наддавали свіжості його видові. Руки були тонкі, з довгими, ніби виточеними пальцями. На руках чорніло волосся, неначе руки обросли мохом. Це був зразець людини далекого сходу, чолов’яги патлатого й волохатого, але мужнього, дужого, по-своєму теж гарного. Николаідос здалеки трошки скидався на чудового дужого та міцного лева з кудлатою головою, що десь узявся тут у покоях і вгніздивсь на турецькій софі.

Софія Леонівна несамохіть замилувалась гостем, поглядаючи на його здалеки. Николаідос своєю постаттю так приставав до тієї східної обстави, а перські килими, обсипані промінням, так приставали йому до лиця, що здавалось, ніби ця уся східна блискуча обстава була вигадана й зроблена зумисне задля його. Його здорові лиснючі очі неначе вкрали частку проміння сонця, сипали блиск і ожвавлювали й освічували і без того колоритну й ніби гарячу обставу.

Софія Леонівна почутила, що ті палкі, ніби іскряні очі притягують її, неначе якісь чари. Її потягло якоюсь силою до цього мужнього жвавого патлатого чоловіка, їй заманулось сісти з ним поруч, навіть попліч, зблизька надивитись на його блискучі очі, навіть приголубиться, пригорнуться до його. Вона не втерпіла і, запаливши папіроску, сіла рядочком з ним, але нарізно й осторонь од його. Николаідос вже давненько бував у артиста в гостях.