Літошевському так бажалось, щоб жінка вступила в горницю, сіла попліч з ним, побалакала з ним любенько, приголубила його. А вона все десь никала по темних закутках полапки, неначе зумисне одмикувала од його й од світлиці.

— Софіє! А ходи лишень сюди на часочок! Щось маю в тебе спитать! — гукнув Флегонт Петрович через усі покої.

— А чого там тобі треба? Та мені ніколи! Неначе не можеш спитать здалеки, — забубоніла низьким альтом Софія десь далеко, неначе десь в льоху або в пригребиці.

В останні роки вона вже не говорила, а бубоніла, а то й бурчала не тільки в розмові з своїм чоловіком, але навіть з наймитами й наймичками. Добрий на вдачу та здатливий Флегонт Петрович вже давненько запримітив цю зміну в неї, але якось потроху оговтався, а потім звик і не дуже вважав на це завсідне бурчання. Софія Леонівна несподівано ввійшла в горницю, неначе вступила в турецький кіоск, гарна з лиця та поставна. Поцяцькована стіна та устелена килимом підлога наче кинули на неї одлиск ярих, гарячих кольорів. Її чорні брови на матовому чолі, сливе чорні блискучі очі, чорні товсті коси, що оповивали голову, надзвичайно підходили до такої східної обстави, до різких східних фарб. Флегонтові Петровичеві уявилось, що вона вийшла з-за декорацій на ясну сцену, і він несамохіть замилувався нею.

— Чого це наймичка так довго дляється з вечерею?

— От і дляється! Варе вареники на вечерю, — забубоніла ніби сердито Софія Леонівна. — Викачувала коржі, а я різала варяниці, а оце вона вже ліпить вареники.

— Я виспівався так, що проза взяла своє: заманулось мені вареників, а наймичка чогось задлялась.

— Тобі усе задлялась. Ось я під собою й ніг не чую, так натупцялась коло дітей, — сказала Софія Леонівна й важко сіла на софу, вгніздилась на широкій софі, підібгавши ноги, і обперлась ліктем об качалку.

Флегонт Петрович раптом підвівсь і одійшов до дверей. Йому заманулось подивиться оддалік на свою кохану Софію серед новеньких квітчастих килимів. Килими були новісінькі, недавнечко привезені з Кавказу. Чимала жінчина постать була ніби намальована на квітчастому полі на картині. Софія Леонівна на тому квітчастому різкому фоні нагадувала східну Паризаду в казчаному палаці або випещену красуню черкешенку в розмальованому султанському кіоскові. Він довгенько милувавсь нею здалеки.

— Чого це ти вилупив баньки, неначе й досі не надививсь на ці дурні перські килими? — обізвалась Софія з бубонінням, але з сутінком задоволення в голосі, навіть з маленьким осміхом на темно-червоних устах.

Їй подобалось, що вона й досі не втратила своєї чаруючої сили і впливу і на чоловіка та й… на інших чоловіків.

— Милуюсь тобою здалеки. Ти на тій цяцькованій софі дуже скинулась на перську царицю або на турецьку одаліску, — промовив Літошевський.

— Ну, не велика пошана мені, коли я скинулась з лиця на якусь турецьку дуринду одаліску.

Літошевський похапцем попростував до софи й ніби впав на софу попліч з Софією Леонівною, обхопивши її м’якеньке повне плече долонею.

— В тебе усе жарти та залицяння: це тебе ота сцена так направляє; а в мене «діла, аж голова біла», як каже наша наймичка: ніколи мені розводить пестощі та залицяння.

— Чого це тобі так заніколилось? Нехай наймичка сама порається коло печі. Пам’ятаєш, як співають у пісні: «Ой найму я наймичку, сама сяду в запічку». От і ти сядь та й сиди, згорнувши руки, та й паній собі хоч і з ранку до вечора, — сказав Флегонт Петрович, пригорнувшись щільно до жінки й цмокнувши її в цупку щоку.

Софії Леонівні були неприємні ті пестощі та поцілунки. Вона пильно глянула на чоловіка, на його білий пухкий вид, на делікатні, сливе панянські рум’янці на щоках — і його дуже білий, спанілий вид, і рум’янці, і пухкі уста стали їй чогось неприємні.

«Істинно сахарний великодний херувим, що ставляють на столах коло пасок та баб на посвячення на великдень, — майнула в неї на одну мить думка. — Як був він худіший та простіший і ніби трохи зателепуватий, не такий тілистий та пухкий, він мені більше подобався. А тепер зам’якинивсь, і як тісто на дріжчах розлазиться та розливається, так і він наче розлізся…»

Софія Леонівна помаленьку випручалась з його обнімку й навіть трошки одсунулась од його. «Не дай боже, як він оце почне ситішать і гладшати та стане пузанем, мов вгодований, та ще скинеться на нашого сусіда, судового слідчого!.. Я його зненавиджу…» — думала потаємці Софія Леонівна.

— Яка шкода, що я оце мушу тебе покинуть серед цієї гарненької обстави та йти в світи. Я тебе не бачитиму, може, місяців зо два, — сказав Літошевський, пильно дивлячись на неї.

— Не велика шкода, як не бачитимеш мене два місяці. Не їхати ж мені в таку далеч та не тиняться по всіх усюдах, як от тиняються цигани, та ще й з двома дітьми.

— Чом же не їхать? Заберемо дітей та й поїдемо в мандрівку. Я тебе так кохаю, що без тебе мене братиме нудьга. Ще й, чого доброго, я з нудьги зап’ю та загуляю, — сказав Літошевський.

— Може, ще й оці перські килими потягнемо з собою? — спитала Софія Леонівна всмішки.