Серед темних коридорів, серед ряду келій, від котрих тхнуло могилою, стало мені так сумно, що я бігом вибіг на світ, на сонце. А сонце надворі так пишно сяло, обливало таким світом далекі зелені пологі луки, що залило радістю і той страшний сум, слід котрого покинули єзуїти не тільки в історії, але навіть у своїх страшенно великих будуваннях, що, хвалити бога, стали тепер руїною.

Проти єзуїтського костьолу та страшного корпусу, ’через улицю стоїть прездорове будування давнього єзуїтського колегіуму, чи гімназії. Сей корпус довгий і високий на п’ять поверхів, вищий од єзуїтського корпусу. Він додержався лучче, ніж інші руїни; на йому ще зосталась щикатурка; його й тепер легко повернути на гімназію, але нема кому і нема навіщо повертати. Містечко погане, маленьке, як сельце. Дрегочин навіть не повітове місто, а заштатний город Гроднянської губернії. В цій давній колегії внизу в першому поверсі тепер народна школа і квартира учителя. І школа й учитель заміщають тільки невеличкий куток першого етажа. Решта будування стоїть пусткою. Цей колегіум стоїть на широкому, не дуже високому шпилі край самого містечка. Ввесь той шпиль з верху до самого низу, до берега Бугу, вкритий садом, В той сад виступає і корпус єзуїтських келій. Сад обгороджений і належиться до католицького невеличкого костьолу, що стоїть на плацу. Колегіум, як видно, був в самому монастирі, під самим оком єзуїтів.

За монастирським єзуїтським садом од плацу містечка йде улиця вниз. На цій улиці стримить по обидва боки кілька вбогих міщанських хаток, але мостова й досі збереглася. Ця улиця йде вниз до руїн панянського католицького монастиря. Ця руїна стоїть за городом в узькій долинці і заставляє всю долину, неначе ворота. Посередині стоїть костьол чудової напівготицької архітектури, без портика, з двома масами колон по обидва боки дверей. На цьому костьолі ще біліє щикатурка, і він навіть не нагадує руїни. Здається, в йому ще йде служба божа і живуть черниці. Будівля келій іде квадратом за костьолом і притулена до самого костьолу, так що з келій можна входити в костьол з двох боків. Ми перейшли всі порожні келії без дверей, без вікон. Келії черниць маленькі і такі низенькі, що високий чоловік дістане рукою до стелі. Знать, черницям жилося не так добре, як єзуїтам. Кругом келій зостався садок, але без огорожі, зовсім запущений. В йому паслись вівці та корови.

Ми вернулись в город і пішли на високі кручі, що зносяться над самим Бугом. Гори стоять над водою і такі круті, що на них не можна встояти ногами, стоять, як сахарні голови, і обросли зеленою травою.

Яка дивна картина розстеляється внизу під горами! Гори доходять до Бугу клином, і ті круті шпилі, на которих ми стояли, знаходяться на самому високому углу того клину. На захід сонця гори вже знижуються понад берегом Бугу і стають незначними горбами; на схід сонця вони повертають понад зеленою рівниною і закручуються на північ. Внизу лився на далекій рівнині між лозами та гаями Буг і проступав до самого високого шпилю і під ним круто загинався коліном, повертаючи з півдня на захід до Вісли. По один бік Бугу на схід сонця розстелялося гроднянське полісся: то була рівнина без краю, без кінця зелена-зелена, що й словами сказати трудно. Тільки над берегом Бугу біліла сріблом полоска піску, а там дальше слалися зелені луки, вкриті травою, а за ними зеленіли темною зеленню кущі верб та ліз, а за ними слалося широке полотнище осоки. За ясно-зеленим пасмом стоять соснові бори, як хмари, а за ними знов подекуди, десь далеко-далеко блищали полоски зеленої ясної осоки, неначе хто навів пензлем ясніші лінії на темно-зеленому фоні. Ще дальше знов сизіли бори та бори, вкриті туманом, а на краю неба вже чорніли верхи сосен, як поорана земля, присипана сухим пилом. Око бігло ще далі, як на широких степах над Чорним морем, а кінця все-таки не було видно. І море, і степ, і Поліська рівнина мають в собі щось однакове. Зелене Полісся ще більше нагадує море, ніж голий степ. Маса зелені, маса лісів здається зеленими хвилями моря, але хвилями живішими, граціознішими, м’якими, як пух, як зелене пір’я, як оксамит.

Дивлячись на ту широку картину, я нагадав Київ. Яке похоже місце! Неначе один чоловік вибирав місце для цих давніх городів! Безпечність високості гір і дивна панорама! Естетичність, любов до натури грали велику роль при виборі місця для давніх городів…

Надвечір ми рушили додому. Більше не було на що роздивлятись. Ми переїхали Буг і потяглися лугами. На високих шпилях знов гордо піднялися серед зеленого моря масивні мури, знов Дрегочин став городом. Ні, вже не піддуриш! Прощай, померший городе!

В Дрегочині і тепер, копаючи льохи, знаходять давню мостову з каміння на глибині двох і більше аршин, а подекуди земля провалюється в якісь підземні ходи. Дрегочин мав свою історію. Тут коронувався Лев Данилович, король Галицький, Дрегочин колись вітав королів, а тепер його храми порожні, не сьогодні-завтра впадуть і зрівняються з землею.

Дрегочин нагадав мені ще один померший історичний український город, Остріг на Волині.