— Слава богу! Бацили позамерзають. Ми не занесемо на собі на той світ цих дивовищ. Шкода тільки, що не буде тропічних квіток, щоб нам тим поетичним чадом, як мостом, перейти в царство раювання, в простір на небо.

— Будуть і квітки! Я вже сказав, щоб вони там були. Моє слово всемогутнє. Для тебе, тільки для тебе я промовив це слово, слово всемогутнього допотопного іхтіозавра.

Вони вийшли на Лису гору, побравшись попід руки. Вона була бліда, неначе смерть, він страшніший од самої смерті.

— Чи ти ба, яке диво! Усі лідники в квітках! — крикнула Настуся. — Яка цяця! яка краса! Які клумби! Он клумба астр, фіалок, левкоїв! А ондечки грядки геліотропів, нарцизів, тюльпанів, датур, тубероз! А ондечки наниз по кручі, по снігу цвіте червоний мак, та все смугами до самого долу, до самісінького тобі берега Дніпра! Яка дивовижна пишнота! Гарно, ніби це все у сні!

— Он дивись! Я тільки подумав, і вже на їх труситься брильянтова роса, неначе труситься порох або імжить сніжок.

— Бачу, бачу, моє серце!

І вона вп’ялась своїми блискучими божевільними очима в його дикі блискучі очі, пишні й солодкі в самій божевільності.

— Я знов росту од кохання, — сказав пошепки Павлусь, насилу одірвавши уста од її уст. — Я набираюсь сили і великості іхтіозавра. Незабаром гора мене не знесе, не видержить. Час мені переходить в небесний простір між планети. Тут мені чогось тісно. Ти стаєш прозора. Я тебе бачу наскрізь. Бачу твоє серце, таке завбільшки, як барильце. В йому повно дивних ароматів. То аромат твого кохання. Не видержу далі, вмру, от-от умру.

— Не вмирай, мій милий! Не кидай мене! — крикнула дико Настуся. — Мій голубе, мій соколе ясний, візьми мене з собою! Я боюсь, я трушусь, я чогось злякалась.

— О! ти замахала крилами й хочеш втекти в небо од мене. А я амфібія, мене тягне до води. Моя любов знов стала вогка й мокра, а твоя прозора й суха. Я повинен перебратись у простір через Дніпрові безодні… Не пущу тебе в небо! Летім обоє в вогку безодню, мою природжену безодню! Не пущу, задушу, а тебе не пущу! — і він ухопив її в обнімок і сторч кинувся з нею з кручі.

Вони вкупі покотилися по кручі, потрушені снігом. Але незабаром наткнулись на корчаку старого пенька. Пеньок розлучив їх палку любов. Він покотився окремо од неї, неначе чорний корч. Вона покотилась окремо, ніби здоровецький клубок. Вони котились окремо по кручі, доганяючи одне одного, і раювали. Вони були в небі, в небесному просторі, між пахучими зорями блискучого кохання. Він дриґав ногами серця, вона метляла черевичками кохання, котилась, пишна та гарна, неначе клубок мрій.

Але він помилився. Круча не досягала до самої води. Попід кручею вився вузький шляшок, вибоїстий та бакаюватий. У бакаях стояли каламутні калюжі. По шляху в місто плуганились шкапами селяни й везли на продаж на торжок огородину: капусту, картоплю, цибулю та петрушку.

— Що то пак котиться з кручі? — гомоніли чоловіки, пороззявлявши роти на кручу. — Чи пастухи спускаються та сковзаються з гори, чи, може, пани на одному колесі спускаються? Ото диво! Диви, бра, диви! То їздили на одному колесі по рівному, а це, певно, вигадали нову машину, щоб на одному колесі спускаться з гори, неначе на саночках або на лубках.

Але незабаром Павлусь скотився додолу й плюснув спиною в калюжу. Вона догнала його й простяглась у бакаях поруч з ним.

— Чи ти вже вмерла? — спитався Павлусь, вглядівши попліч з собою свою милу.

— Вмерла. А ти, мій коханий?

— І я вже вмер.

— От і хвалить бога! Тепер нам вже не страшні ні тітки, ні бацили, ні дядини, ні кузники, ні сам батько! Вони вже зостались позад нас далеко, на тому поганому, паскудному, грубому світі, на поганій, паскудній, задрипаній землі.

— Теперечки ми в крузі чистих мрій, у небі, — сказав Павлусь. — Он дивись вгору: яке тут чудне та пишне небо, ніби виткане з здорових чурупок щільників. Одна чурупка рожева, друга червона, третя жовта, а там далі щільники блакитні, а ондечки сині, білі. Це небо мрійне. Це наше небо! Яка пишнота! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гуде місяць у своєму льоту, як співають зорі? Це вони співають для нас весільні пісні.

Але чоловіки не дали їм довго балакать та усолоджуватись музикою небес. Вони забрали їх і посадили на віз поверх головок капусти та снопків хрону й петрушки і, трохи покалічених, повезли далі до міста.

— Це, певно, вже летимо десь у ефірі, в небесному просторі. Вже ми, певно, поминули місяць, бо щось дуже задзижчало, неначе ґедзь, коло мого вуха. Ми вже, певно, десь коло зірок Терезів або недалеко од Квочки, або й під Квочкою.

— Ні, серце! Ми оце, певно, летимо проз сім зірок Воза, бо ондечки мені привиджуються ніби колеса й дишель, — сказала Настуся. — А оглянься, серце, та подивись, чи не женуться й тутечки за нами мої тітки та кузинки, бо їх, може, й у небо принесе ледащо. Вони примитикуються, щоб і сюди прокласти залізну дорогу або телеграф. Вони таківські: доберуть способу.

— Ні, нема! Ми тут безпечні од усього, од усякого лиха та напасті, — сказав Павлусь.