Про УКРЛІТ.ORG

Без пуття

C. 18
Скачати текст твору: txt (207 КБ) pdf (179 КБ)

Calibri

-A A A+

І вони, побравшись попід руки, зійшли з шпиля, неначе з неба, в долину плачу та сліз, в долину либедську.

— Приходь, моя пахуча черепахо! Я сподіватимусь тебе щогодини.

Павлусь попрямував просто до клуба. Настуся вернулась додому й застала тата за столом коло самовара.

— Де це ти, Настусю, так довго барилась? — спитав батько.

— Не питай, тату, бо швидко старий станеш: це я так довго нюхала весняні квітки з південної Африки носом через екватор.

— Оце — але! Та й довгий же в тебе ніс! Чи ти пак божеволієш, чи це в тебе новомодня символістична загранична мова, чи ти просто дурієш з нудьги та од безробіття! — сказав батько, зирнувши на її гострі, збентежені очі і вловивши її хоровите блискучий погляд, ніби в гарячці. Батько тільки зітхнув на два зводи й задумався. «Я втеряю Настусю, як втеряв її матір», — майнула на одну мить у його думка.

V

Другого дня Настуся ходила, неначе поміркована та неприкаяна, ніби в якомусь тумані блукала. Вона робила цілий день такі чудні та непомірковані вчинки, що стурбувала й батька і всю господу. Вона й очей не заплющувала цілу ніченьку, лежала на ліжку, неначе черепаха в мочарі на сонці.

Настуся пролежала цілу ніченьку й насилу діждалась, поки надворі свінуло й розвиднілось. Схопившись з ліжка, вона вбралася й потаєнці, навшпинячки перебігла залу й вискочила на вулицю, зопалу та спохвату забувши навіть зачинить двері в прихожій.

Вона знала, що в таку ранню годину захопить Павлуся дома. І вона не помилилась. Павлусь тільки що вернувся з бенкету в ресторані, прогулявши цілу ніченьку й прогайнувавши сливе останні гроші. На столі стояв самовар, а на йому на конфорці стирчав чайник.

— Добридень тобі, Павлусю! Правда, я не помилилась, я добре гадала, коли саме тобі робити візит? — гукнула Настуся, вступаючи в покої.

— Не помилилась, моя мокра рибонько! Мій поетичний день саме оце вечоріє. Я це вернувся з ресторану й тільки що сідаю за свій «вечірній чай» по обіді. Сідай і ти та напийся зо мною чаю.

— Як поетично й надзвичайно! Я питиму свій вранішній чай, а ти свій вечірній. І ми питимемо разом! — сказала Настуся, сідаючи на стільці й наливаючи два стакани чаю.

— Ранок зійшовся з вечором! Я зійшовся з тобою! І обняв вечір пишний ранок! І поцілував вечір росяний ранок в самісіньку вранішню зірку, — сказав Павлусь. І він поцілував її в блискучі очі, і вона поцілувала його в чорні брови, в кучеряві васильки.

— Настусю, серце моє! Я цілую твою вранішню поетичну імлу, цілую твою вранішню росу на рожах та фіалках, цілую твій майський, прозорий, теплий туманець над лісами, цілую твої пахощі весни, пахощі мая моїми вечірніми устами. П’ю, неначе бджола, твою солодку росу на твоїх квітах, — цебто на тобі, мій рожевий ранку!

— А я цілую твоє гаряче, червоне, вечірнє небо, цілую твоє синє чоло, засипане зірками; цілую твій поетичний гарячий літній вечірній сумерк, цілую самі червоні сліди гарячого заходу на теплій воді, сліди твої, мій милий, сліди мого пишного красуня-вечора.

І вона обцілувала ввесь його пишний вид: і щоки, і чоло, і голову, і вуса, і уста. Пила кохання, наче бджола медяну росу з кожної чурупки весняного цвіту. Він був блідий, з гарячими дикими очима. Вона була з несамовитим огнем у блискучих очах. Дві парі очей горіли навіженим блиском, неначе дві парі брильянтів, оправлених у кришталеву оправу. Вони намилувались собою й почали пити чай похапцем, сливе нахильці, ніби хапались, щоб не опізнитись на якусь службу ні на одну хвилину, ніби їх ждала велика одповідальність за спізнення.

— А ми оце в товаристві провели цей темний наш день пречудово. І подумай собі! трапилась нам така чудна оказія! Така пригода смішна, такий смішний випадок, що мені й досі смішно, — сказав Павлусь і нервово зареготався й захлинувся чаєм.

Він реготався й кашляв. Чай і нервовий регіт душив його, і він не міг ні проковтнуть, ні викашляться.

— Ми почали, як звичайно по обіді, випивать та бавиться. Мова мовилась про війну англійців у Трансваалі. Дехто встоював за бурів, а дехто за англійців. Я обороняв од неправдивих нападів своїх коханих англійців та розсердився, спахнув, вхопив Максимову гармату, націлився й шпурнув нею в Трансвааль. А їм, дурням, здалось, що я вхопив пляшку та пожбурив нею в піраміду з пляшок з винами на широкому прилавку і влучив саме в середину. Той Трансвааль так і луснув і розвалився, тільки загуло! Я тоді беру другу гармату й смальнув нею в Оранжеву республіку. Республіка тільки задзвеніла й одразу завалилась. Тим дурням здалося, що я попер пляшкою в скляну шафу з пляшками. Піднявся галас, ґвалт. Позбігались усі служники. Принесла лиха година й господаря. Виплигнула звідкільсь і господиня… Ґвалт! Крик! Галас!… Десь узялась поліція, — і мене, мене, нібито божевільного, вже хотіли везти до Кирилівського в божевільню. Я божевільний! Ото сміх! Оце так пригода!

І Павлусь зареготався, неначе й справді божевільний.

— Але подумай тільки собі, Настусю! Од мене таки добре досталося бурам!

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том сьомий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. cт.294-350.
 
 
вгору